До  війни було нормальне життя, було все добре. Мені зараз дуже тяжко про це згадувати. Мені 47 років. Я з Луганської області, міста Гірське. У мене є сім’я, маю двох дорослих дочок. Чоловік працював на шахті. У нас все було для того, щоб жити, а зараз ми бомжуємо. Дуже тяжко все втратити: що було - залишилось там. Зараз ми проживаємо у Павлограді. Тут дуже дороге житло.

Ми виїхали звідти 8 травня, коли вже було дуже голосно, повз нас літало постійно, і набридло сидіти у підвалі. 

Виїжджали своїм авто. Було дуже важко. Я не думала, що виїду так надовго. Племінниця виїхала раніше нас у Павлоград. Ми приїхали до неї, щоб трошки погостити, відпочити і їхати назад,  але назад ми вже не попали.

В гірському, крім моєї сім'ї, жили ще мама, сестра й племінниця з дітками. Ми все втратили. Всі виїхали звідти, всі живі-здорові, це головне. 

Багато хто тут дивиться на нас, як на ворогів, бо нам багато всього дають. Дві тисячі, гривень – це, мабуть, для когось багато. Вони живуть в своїх домах, а ми все втратили. 

Хочу скоріше повернутись додому. Сподіваюсь, що там ще щось збереглось, хоча у моєї сестри і у мами нічого немає - все розграбили. Дім пустий. Я хочу вернутись додому.