До 15 березня ми були вдома, ховалися в підвалі. У нас ні світла, ні води – нічого не було. Ходили до колодязя воду набирати. Потім на Центральному ринку розбили покинуті фури з товаром, і люди звідти все виносили, там брали. А що було робити? Дітей якось треба було годувати. З нами було шестеро дітей, та й нас самих – чотири бабусі й три невістки. 15 березня, як сусідів розбомбили, у нас всі вікна вилетіли - ми кинули все і втекли. 

Я приїхала до Дніпра. Думала: трошки побуду і повернуся додому. Там же невістки, їх треба підтримати. Але нічого не вийшло, бо немає грошей для виїзду. Сиджу тут, у підвалі живу. 

Болячки за болячками. Тиск високий. Купую ліки і п’ю. Тиск дуже дошкуляє, таблетки не допомагають. Я тут і в лікарні лежала, і захворіла на запалення легень. 

Старший син пропав безвісти, онук у полоні. Майбутнього ніяк не уявляю абсолютно. Я вже ні в що не вірю і ні на що не сподіваюся. Не знаю, що мене далі очікує. Якщо росіяни підуть на Дніпро, то й тут нам дістанеться. Наче мало нам там було. Уже так розчарувалися, що сил нема! І грошей немає. А треба платити за цей підвал великі кошти. Тут у мене сестра і рідний брат. Думала, трішки побуду і поїду додому, але не поїхала. Нічого, я в Україні.