Я дуже вже стара, мені 85 років. Живу в Слов’янську, одна. Я не чула і не знала, що почалася війна. Зателефонувала знайомій привітати з днем народження доньки, а вона каже: «Який день народження? Київ бомблять!»
Мене шокує більше всього, як по телевізору дивлюся. Плачу за хлопчиками. За що ж ті кати до нас прийшли, на нашу неньку-Україну?
Як покажуть по телевізору, що діти і старенькі помирають, то не дай Бог. У нас тут також обстріли. Дуже важко.
Умови у нас тут вже якось більш-менш: і магазини працюють, і аптеки, і їжа є. Заставляю себе не нервувати. У мене є кішка, вона мені допомагає.
