Мешканка Валуйського працювала на заводі в Луганську, під час активного обстрілу потрапила під бомбардування і вже побоялася повертатися на роботу. З того часу довелося не один день провести у підвалі. Коли ж нерви не витримали, Євгенія Гаврилівна поклалася на долю і не спускалася більше під землю.
Для нас війна розпочалася 2 червня. Тоді з літака у Луганську обстріляли вулицю Коцюбинського та загинула жінка з нашого заводу. З того й почалося. Потім полетіли літаки на Кондрашівку, а після цього почалася стрілянина із гармат.
Якось, коли Луганськ сильно обстрілювали, нас раніше відпустили з роботи. Ми думали, що не зможемо переїхати через Донець, але переїхали. У нас тільки перевірили документи, як розпочався обстріл і влучило до автобуса. Ми закричали. Поранені були. Нас тоді військові до підвалу загнали. Тільки вийдемо, а обстріл знову починається, хлопця поранило у живіт. Я, дякувати Богу, не постраждала. Звідти нас машинами розвозили, кого до лікарні, кого додому. Я додому вся брудна повернулася після того, як ми то залазили в підвал, то знову вилазили. Тоді я більше не змогла їздити на роботу, дуже вже страшно було. І лишилася без роботи.
У хаті уламками шифер побило і трубу від грубки повалило. Зараз відновлюємо.
Ми місяцями у льоху жили, а потім у мене терпець урвався. Вирішила: буде що буде. З того часу в будинку була. За вісім років нерви розшатані.
У мене два сини, онук та внучка. Донька та дружина меншого виїжджали під час сильних обстрілів. Коли тут стріляли, дітлахи плакали.
У Луганську у мене брат живе, але він не зміг навіть до мами на похорон приїхати у грудні минулого року.
Життя круто змінилося. Навіть зараз не дуже безпечно. Буквально минулого тижня стріляли трохи далі від нас, але вікна тремтіли. Там два будинки розбило.
