Ми були в то в Переїзному, то в Сіверську – це біля Бахмуту на Донеччині. Ми довго там були, поки не почалися такі обстріли, що кругом усе горіло. 

Наша громада завжди намагалася допомагати людям. Щодо цього, дівчата - молодці. Завжди старалися, щоб людям було що їсти, і ліки привозили. Ми не були обділені.

Дім є дім. Там усе своє. А як кудись приїжджаєш – у тебе нема нічого. Це страшно. А ще страшно те, що люди гинуть. Багато наших односельців загинуло.

Добро – діло наживне, а людину не повернеш. Багато наших хлопців воюють, і одно чуєш: то один безвісти зник, то інший. Син моєї подруги теж вважається зниклим безвісти під Попасною. А інший син повернувся. І ніхто нічого не знає. Вона шукає, ночами не спить. Багато горя наробила ця війна.

У нас своя машина, ще дідова, на ній ми й виїхали. Довго їхали, шукали, де зупинитися, а людей уже багато було. Це зрозуміє тільки той, хто ось так зривається та їде. 

Ми в Миколаївці Дніпропетровської області були, і люди нас розуміли, нам допомагали, чим могли. Дуже добрі люди зустрічалися нам на шляху. 

Моя сестра була у Полтавській області, і ми приїхали до неї. Вона всіх разом зібрала, так легше буде виживати. Хотіли всі триматися разом та одне одному допомагати.

Я не працюю за станом здоров’я, хоча тут роботи багато.

Думаю, що восени війна закінчиться, і Новий рік ми зустрінемо з перемогою.

Хочеться, щоб наша Україна розквітла, люди були щасливі та здорові, діти ходили до школи і не боялися. Бо коли онук біжить і говорить, що швидко треба ховатися, – це не дуже добре. Але я точно знаю, що все налагодиться.