Алла Білич

«У нас «сіра зона», нам нічого не належить»

Я з Черкаської області. Сюди приїхала, тут ще живе селище було. І ферми у нас були, усе було. Я багатодітна мама самотня, у мене троє дітей. Дівчинка навчається в технікумі. Хлопчики до школи ходять. Я працювала в швейному цеху швачкою. А тут яка в селі робота? Я в конторі працювала, мила підлогу. Роботи тут як такої немає.

Я тримаю дві корівки, два телятка, є і порося, і птахи. Виживаємо так. Коли давала держава трішки «самотній мамі», трохи «дитячих» отримувала. Зараз їх скасували, а треба дохід. А дохід який? У мене доходу немає, тому що я ніде не працюю. Дуже важко без роботи. Дітей піднімати треба. Немає допомоги ніякої ні від кого.

У мене батьків немає, повмирали. Мені 20 років було, сама виживала. Як могла, сама виживала. Нікуди було мені й бігти.

У нас обстріл. Куди бігти? Тільки під стіночку ставали... Так і виживаємо, аби не стріляли. Будемо робити все, і кріпитися, аби не стріляли. Дуже страшно, коли обстріли.

У 2015 році, перед Новим роком, ми у вікно дивилися – над нами все летіло: «Град», «Ураган». Жах, дуже страшно було. Наймолодший, він же ще маленький, дуже боявся. Дуже страшно було. Цьогоріч, в 2016-му, не було таких обстрілів страшних у нас.

У нас «сіра зона», нам нічого не належить

Ми – «сіра зона», і всюди нам нічого не належить, бо «сіра зона», кажуть. У Волновасі переселенцям щось дають.

Поїдеш, запитаєш – ви буферна зона, вам нічого. Дякую Рінату Ахметову, дає нам допомогу, хоч виживаємо.

Коли дівчинка закінчувала 9 клас тут, у нас школа: вересень – немає, жовтень – немає. Кажуть, обстріли, дітей до школи не веди. І я повинна була її в Бердянськ відправляти, хоча дівчинка дев’ятикласниця тільки була. Ну, тепер вона другий рік навчається в Бердянському економічному технікумі. Часто не приїжджає, це збитково, тому що квиток 160 гривень в один бік. А нам як їхати? Так я їй сумку передаю автобусом.

Дуже сумую [за донькою]. Ми зідзвонюємося, і вона: «Мама, я так хочу додому вже». – «Доця, ну що ж ти?» Коли обстріли в 2015 році були, вона не їздила. «Доню, ну приїдеш, а потім як тебе відправляти? Ну як відправляти? Не треба їхати. Хоч ти вже спокійно там». Дуже сумую, і вона щодня: «Мамо, додому хочу». Та й хлопці за нею, знаєте, як скучили?! «Мамо, коли Яна приїде?»

Про мир мріємо, звичайно. Може, селище ожило б трішечки. Діти б пішли вчитися.

У нас 24 людини в школі. Зараз тут школу закривають, будуть ходити в Андріївську. Це три кілометри в один бік. Дітям це ж треба щодня ходити. Якщо не виділять автобуса шкільного, то я не знаю, як ми будемо бігати в ту школу.

Сини мені дуже допомагають. Вони моя підтримка, опора, і живу я заради них. Виживаємо заради дітей. Я не знаю, як інші, але для мене діти – це все. Я живу заради них.