Ми з чоловіком жили вдвох, троє наших дітей уже дорослі. Я онкохвора, чоловік – інвалід. 24 лютого ми проснулися, я була в домі, а він під хатою віники в’язав. Каже: «Літаки полетіли, і мабуть, не наші, бо так гудуть – мабуть, завантажені». А потім ми включили телевізор і почули, що війна. Страшно було. Все життя жили спокійно, своєю роботою займалися. І тут таке!

Третього березня, коли до нас підійшли руські, в сина снарядом розбило хату. Діти приїхали на пошкодженій машині і сказали, що залишилися без дому. Нас постійно обстрілювали. Хати порозбивали, садок розбили, сину хату розбили, сусіду дах розбили. У нас було тихеньке спокійне містечко, ми й не думали, що його будуть так нищити. Ніколи не думали, що війна розпочнеться - не вірилося.

Потім нам сказали, щоб виїжджали з Пологів, бо  буде зачистка. Ми виїхали, а потім повернулися. Бігали з підвалу в підвал. Страшно було, чоловік якось під обстріл попав. Домучилися так до 5 квітня і виїхали на Запоріжжя.

Поїхали тому, що там нестерпно було жити, ліки в мене закінчувалися. А чи буде гуманітарка, ніхто не знав. Діти наполягали, щоб ми виїжджали. Ми заради них все кинули и приїхали сюди. Ми там пенсію не получали, харчів не було, і лічитися було ніяк. Лікарні там немає, вони її окупували. От ми і поїхали.

Як доїхали до Оріхова й побачили наших хлопців, то ми наче заново на світ народилися!

Коли ми виїхали, вже не було світла і води, були тільки запаси свої: своя картопля, своя консервація. Були проблеми з хлібом. Ну, гроші були - купляли молоко, коржі пекли. Якось перебивалися, хоч магазини не працювали. Що було в домі, на тому і жили.

Моєму чоловікові вже 65, а свати у нас ще старіші. Ми згрупувалися своїми машинами. На блокпостах переживали, щоб хоч пропустили, а ще страшно, бо міни були по дорогах. Як доїхали до наших, до Оріхова, то вже як заново на світ родилися! Їхали тихенько, обережно. Не знаю, скільки блокпостів: чи 18, чи я вже не пам’ятаю, скільки. Все перевіряли. Страшно було наскочити на міни.

Сподіваємося, що звільнять Пологи. Ми у Запоріжжі орендували квартиру, пенсія у нас невелика. Якось харчуємося. Одежу люди дали, щось в секонді купили. Сподіваємось, що повернемось додому – встаю кожного ранку і про це молюся.

Дуже хочеться, щоб війна до осені скінчилася, щоб наші солдатики викурили окупантів звідти. Кажуть, що їх там дуже багато, але ми молимося. Хочеться миру: щоб було, як до війни, щоб діти сміялися. Щоб люди на роботу ходили, діти – в школу. Щоб жили спокійно і війни не знали. Хай не в розкошах жили, але всього хватало, всі були в теплі й нагодовані. Просто хочеться миру.