Мені 44 роки, я жителька міста Лисичанськ. 24 лютого мені зателефонувала сестра, але я не хотіла вірити - ми ж все це пережили у 2014 році. Але тоді було не так страшно.

Спочатку у нас була вода, світло. Ми не чекали, поки не буде нічого: виїхали раніше, тому що малі діти були.

Все було страшно, все шокувало. Ну чому ми маємо виїжджати кудись? Я не знаю, чи буде у мене колись взагалі житло… Просто люди нікому не потрібні.

Були дуже великі черги на блокпостах. Ми дуже довго стояли і не знали, чи буде зараз прильот, чи ні, тому малювали собі таку картину, що попадемо під обстріл. 

У нас п’ять собак - ми всіх забрали, нікого не залишили.

Мама моя постійно плаче, руки трусяться, бо все це дуже б’є по здоров’ю. Психологічно дуже важко звісно. 

Хочеться вірити, що майбутнє буде дуже щасливим, діти будуть посміхатися, і все у нас буде добре.