Мені 63 роки, проживаю в Снігурівка Миколаївської області.

24 лютого мені зателефонувала сестра і сказала, що бомблять. Я не повірила, а потім вийшла на балкон і побачила, як летів великий літак. Кинув чотири бомби у районі військкомату - одна не вибухнула, а інші наробили біди. 

В Снігурівку 18 березня вже заходили руські, маленькі такі. Чорні, страшні - не знаю, хто вони: руські, чи ні. Кругом ходили з автоматами.

У нас ніде нічого не було: ні їсти, ні пити. Ми дощову воду збирали, у ванній була трошки вода - звідти брали. Через марлю цідили. На вулиці два кирпичі ставили і готували. Ото таке було, щоб їх чорти забрали.

Я поїхала в Херсон, бо там онукові зробили операцію і мені потрібно було дивитися за ним. І страшне було, що хлопцю 18 років, а він уже й Ковід переніс, і операцію. А окупанти прийшли й перевіряли документи. Я дуже боялася.

Найприємніше - коли вже в Херсоні МТС запрацював. Я тоді навіть не повірила, що наші хлопчики звільнили місто. Але ж його і до цих пір страшно бомблять.

Мені якби найшвидше вже війна скінчилась, тому що я через неї вже потроху з розуму сходжу. Дуже важко, звісно. Дай Бог, щоб вони ніколи не повернулися. Щоб їх ніде не бачити, щоб і онуки їх ніколи не бачили, цих клятих рашистів.