Перевєрзєва Ірина, 4-й курс, Дніпрорудненський Індустріальний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Полторак Наталія Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

В шкільні роки, я вела чимало щоденників – вони моє визнання. Щоденник не списується до кінця сторінки чи блокноту, а до закінчення своїх особистих переживань. Він допомагав мені інтерпретувати погані, заплутані у вузел думки, в більш чисті та зрозумілі. І тільки ясну думку я могла матеріалізувати.

24 лютого 2022 року - болісно знайома українцям дата. У кожної людини, різного віку та статті, вона відгукується по різному. Для когось це смута і пригніченість, або ж навіть горе і сердитість. Для мене ця історія була також складною.

В цей ж день, 2022 рік.

Я прокинулася від того, що телефон розривається від повідомлень. Це писали мої подруги. Цитую: “Прокидайся. Почалася війна”. Мої почуття? Не знаю. Моє серце після прочитаного билося шалено, мов поранений птах у клітці. А ось прямо зараз я чую глухуваті вибухи у місті.

Без дати.

Я не ходжу у свій технікум, а подруг я бачила вже дуже давно. Проте я бачила росіян. Після вибухів у Запоріжжі, звуків авіацій, люди почали поширювати відео російської техніки у нашому місті (Дніпрорудне). Я відчуваю зраду. Але ще більше я відчуваю ненависть.

Наступний день.

У нас немає світла та їжі, вже неділю. Гроші закінчуються, немає роботи. Десь чуються гучні вибухи, але я не маю зв'язку. 

Я не можу комусь подзвонити та подивитися новини. Нас відрізали від світу. Я ще мала щоб зібратися з думками, але вже доросла для того, щоб зрозуміти. На нас напали та забрали нашу свободу. Росіяни пригнічують нас за мову, вони нахабно поводяться з людьми, що займаються торгівлею на той важкий для нас усіх момент, аби у нас було, що поїсти. Хоча б ненадовго, але було поїсти.

10 березня.

Ми вийшли з мамою в магазин. Ми йшли біля головної дороги, яка сполучала міста Дніпрорудне та Енергодар. Позаду нас, їхав танк з символікою. Зверху, на танку, сиділи двоє росіян, вони направили на нас автомати. Мама каже: “Опусти голову негайно, та не дивись”. Я ще трошки змогла роздивитися, то були люди у формі, вони тримали нас під прицілом, бо ми українці – ми вороги для них. Я з ненавистю провела їх поглядом. Але на щастя чи ні, на це їм було все одно. Вдача, не більше.

Наступна сторінка, приблизно через 2 неділі.

Зараз почали відкриватися чимало магазинів, котрі якимось чином привозять товар з Криму та інших областей. Гривнями вже давно не платимо, вони неходові.

Я бачу намальовані на стіні прапори, чую десь українську мову, проте тих, від кого це було, били, та сім’я до смерті побитого знаходить його у ямі, чи за містом.

Серпень-вересень, 2022 року.

Моїй бабусі потрібна операція, нам терміново потрібно було виїджати. Коли я їхала в машині нашого знайомого, бачила колону мирних людей, приблизно машин 200. Евакуація населення з кожним днем затримувалася, зелені коридори були все рідше. Люди, що проживали близько з чергою, виносили столи та інші речі, навіть торгували. Я бачила багато дітей, що втратили надію на щастя. Втім людей, що не могли жити під російським правлінням, ставало все більше і це давало мені знак, що вони обрали залишитися українцями.

Мене оглянули, для того, аби на мені не було “проукраїнського”, та забороненої зйомки. Поруч ще 5 блокпостів, де оглядають кожного хлопця, по декілька, й навіть по п’ять солдатів різної національністю. Усі вони озброєні, напоготові. Обмина міни, згорівшу техніку та ями від прильотів, ми виїхали до першого українського блокпосту, ми були щасливі.

Ця дата була останньою в моєму щоденнику. Однак війна продовжується. Наразі я маю свою історію та досвід війни, який я вже ніколи не забуду. Я вважаю, що для кожного війна відчувається по різному: для когось втрата близьких, а для когось втрата самого себе. Однак в нашому сьогоденні – це боротьба кожного без перебільшення. Сила у єдності, єдність – свобода.