Я з Донецької області, місто Покровськ. Мені 50 років, чоловік є, мама-пенсіонерка їй 73 роки. Дітей у мене нема, бо у мене раніше була одна нирка. А два роки назад мені видалили й другу. Я знаходжусь на діалізі – без нього я не буду жити, тому ми з мамою переїхали в Запоріжжя. Я працювала в бібліотеці, а зараз знаходжусь, так сказать, у відпустці до закінчення війни. 

На початку війни багато людей виїжджали, і були евакуаційні потяги. 

До Дніпра була електричка забита повністю: з дітьми, з тваринами. Маму я посадила, а самій довелося в тамбурі стоять до самого Дніпра.

Там не було потяга одразу на Хмельниччину, й нам довелося ночувати на вокзалі, і ще потім день, і аж в обід був потяг наш. Дякуємо волонтерам, там безкоштовна була їжа, чай давали. Дочекалися свого потяга, тоді сіли і 15 годин їхали в потязі. Зараз ми проживаємо у Запоріжжі.

Чоловік сказав: «Я не буду залишати місто, буду охороняти квартиру» Мій брат теж працює на шахті, він тоже сказав: «Буду працювати, бо треба годувати родину, тьох дітей». Жінка його виїхала в Київ з дітьми, а він лишився. 

В Запоріжжі також обстріли були. В ніч з 24 на 25 серпня ми з мамою сиділи в підвалі, бо в нас в районі був прильот в якийсь завод. Дуже страшно, коли дуже гучно грохотало все. Ми оце тут живемо і боїмося, і молитви читаємо. От, о дванадцятій ночі знову гупали, а тоді ми в інтернеті прочитали, що околиці Запоріжжя обстрілювали. 

Виходить -  і там обстрілюють, і тут. І нам нікуди діватися, страшно дуже. Хочеться додому канєшно, ну поки що неможливо, бо там обстріли. Оці прильоти в Покровську на днях були. Кажуть, що в нас там дуже багато домівок порушено і загиблих шестеро місцевих.  

Там людям гуманітарку привозять. З водою перебої, але в нас у домі, слава Богу, скважина. 

Аптеки закриті, продукти дорого дуже – дорожче, ніж у Запоріжжі. Пенсія в чоловіка малувата, ото і працює, щоб щось заробити. Дай Боже, що наш дім цілий. Сподіваємося, що його не порушать.

Дуже сумно. Ми раді що там Ізюм, Куп’янськ освободили, а в Донецькій області бої зараз йдуть великі. До весни треба дожить, і потім, мабуть, все закінчиться. Хочеться, канєшно, щоб бистріше. Дуже хвилює, як ми зиму перезимуємо. Дома у нас не тільки чоловік і брат лишились, а ще й тітка з дядьком пожилі. Кажуть, що не буде світла. 

Хочеться щоб раніше війна закінчилася. Хочеться додому, хочеться піти на роботу, в свій ритм життя повернутися.