Я працювала у школі вчителем, чоловік - електриком на сільгосппідприємстві. Старші доньки навчалися в університеті, молодший син - у школі. 

Я була класним керівником у п'ятому класі, батьки почали телефонувати, писати, дивились новини, так і дізналися про війну. Мій брат служив у ЗСУ. 

Ми пробули в окупації 8 місяців у Снігурівці. Мама була після інфаркту - я не могла її покинути. Тільки старша донька виїхала з чоловіком. Чекали на визволення. 

19 березня до нас зайшли окупанти. До цього вже зі світлом були проблеми, із продуктами. А коли зайшли, то квітень дуже важкий був. Де, що у чого було, діставали, ділилися із сусідами. Допомагали одне одному. Мали змогу виїжджати до Баштанки, там закуповували продукти. У травні закрили виїзд, а в червні почав їздити автобус двічі на тиждень на Херсон, то ми могли гроші зняти та закупити ліки та продукти харчування. Чоловіків перевіряли на блокпостах. 

Чоловік був у ТРО, але воєнком не довів до них наказ, що потрібно відступати, тому він залишився вдома.

У нас були чотири обшуки, два рази його забирали. Перший раз, у квітні, - на добу, а у серпні - майже на дві доби. 

Рідний брат загинув у жовтні.

10 листопада, коли наші хлопці зайшли, дуже раділи. Напередодні у нас було тихо. 7-8 орки вивозили все: холодильники, газові плити - все, що могли. 9 листопада не було ні наших, ні орків. А 10 листопада я ходила на базар і побачила, що наші хлопці зайшли. Це був найщасливіший день за час війни.

Коли зайшли наші, чоловік до них підійшов, і зараз він перебуває у військовій частині.

Намагалися впоратися із психологічними труднощами. Сину 14 років - було нелегко. Пробували прийняти ситуацію і те, що її потрібно пережити.

Війна закінчиться неодмінно нашою Перемогою. Віримо!