Кирило Міщенко, 12 років:
Це було два роки тому. Я займався в спортзалі ще з двома хлопчиками. Раптом почався обстріл. Ми були б поранені, якби не сітка. Вона скло не пропустила.
Ми всі в паніці. У нас була лише одна думка – вибігти звідси цілими. Ми вибігли, і тут снаряд влучає на подвір’я. І ми, кілька хлопчиків, затулили голову. Від стінки зрикошетило мені в спину. Я не розумів, що сталося, тому що був шок. Відчував, ніби якась велика палиця вдарила.
Ми пішли, розмовляли. І тут я відчув щось мокре. Помацав, а там кров. Наш тренер подивився, сказав, що це, може бути, осколок від скла.
Мама Олена Міщенко:
Коли стріляли – це секундна справа була. Це все моментально сталося. Коли я прийшла додому, обстрілів уже не було. Коли сина зустріла, уже було тихо.
Я йшла до школи. Син закричав: «Мамо!» Я підійшла, одразу стала дивитися, у якому стані дитина. Живий, начебто на своїх ногах і очі цілі. Він каже: «Мамо, у мене поранення». Я особливо цьому значення не надала, тому що хотіла швидше його додому забрати.
Крові не було видно, тому що він курточку надів. Коли поранення отримав, він був у футболці. Зверху надів курточку – і крові не видно було. Коли прийшли додому, тоді тільки побачили... Він футболку зняв. На футболці розрив. Син блідий і у стані шоку. Те, що він живий, була радість, звичайно.
Я дуже вдячна за підтримку, за допомогу. Дуже допомогли. Я не знаю просто, як би ми без цієї допомоги... І ця поїздка в Слов’янськ. Я дуже вдячна. Вивезли, 21 день ми були там, тихо, спокійно. Лікування було, фізичні вправи. Дуже допомогли нам.
.png "Імена")
