«У моїй хаті окупанти жили місяць - боюсь подумати, що там робиться»

Євген виїхав з окупованої Голої Пристані лише з п’ятої спроби

Я з Херсонської області. Моє місто, Гола Пристань, в окупації з першого дня війни. Я працював автослюсарем, мав свою станцію техобслуговування. Зараз перебуваю у  Вінниці, виїхав із окупованої території.

24 лютого я віз дружину на роботу на восьму годину. Вона працювала в магазині. Ми побачили першу ракету, яка летіла на Чорнобаївку. Потім я дізнався, що почалася війна. За кілька кілометрів від нас є село, де була військова частина. Туди прилетіли снаряди, все почало вибухати. Я забрав дружину, та ми не могли виїхати, бо вже на Антонівському мосту відбувалися бойові дії.

Оскільки з першого дня  наше місто було окуповане, ми не могли вільно висловлюватися. Всі були пригнічені.

Я розумів, що треба виїжджати. Було дуже важко. Нас не випускали. І тільки на п'ятий раз із волонтерами ми власною автівкою змогли виїхати через Давидів  Брід.  

Люди не розуміють, що таке окупація. Я теж раніше не розумів, що таке Донецьк, яка там війна, як будинки бомблять. Казав, що вони самі цього хотіли.  Я зрозумів це, лише коли сам пережив. Це було жахливо.

Росіяни «привітали» мене з Новим роком. Вони жили в моєму будинку місяць, а потім у мій двір було два прильоти мін. Повилітали вікна, розсипався паркан, ворота постраждали, ледь не загорілася хата. А трошки раніше прилетіли три міни в будинок моєї матері. У неї розвалилося пів дому. Зараз мама живе в дочки, бо її хата непридатна для життя.

Гуманітарної катастрофи там, на щастя, немає. У нас є артезіанська вода в кожного у дворі. Я спілкуюся з матір'ю, інколи можна додзвонитися, вона каже, що, в принципі, продукти є: картопля, цукор, борошно. Їжі вони накупляли ще тоді, як були українські харчі. Вони чекають на звільнення, але там постійні обстріли.

А ми винаймаємо квартиру у Вінниці. Нам допомогу виплачують. Я працюю на станції техобслуговування. Тяжко, але що зробиш? Зараз усім тяжко.