Коношенко Єлизавета, 9 клас, Загальноосвітня школа І-III ступенів № 9 Покровської міської ради Донецької області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кіра Галина Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Хто б міг подумати, що у нашому, сучасному світі, може таке трапитись. Ракети, вибухи, повітряні тривоги, раніше я бачила таке тільки у кіно та слухала розповіді прабабусі. А зараз – це реалії мого життя. Я дуже гарно пам’ятаю, як все почалось. Це було несподівано та якось не зрозуміло для мене. Під ранок я прокинулась від страшних звуків над нашим дахом, це було дуже страшно. Усі спали. А потім через декілька годин мама зателефонувала татові та повідомила, що почалась війна.

Я чула як тато сказав: « Що ти говориш?! Яка війна?» Я не знаю, що мама відповіла татові, але він був дуже схвильований та почав усюди дзвонити.

Почалась паніка.  Я чула як мама плаче у своїй кімнаті. Були страшенні черги біля автозаправок. Я пам’ятаю, як тато простояв там цілий день, щоб заправити машину, на той випадок, якщо доведеться кудись їхати. Все відбувалось дуже швидко.

Пустіли прилавки, зачинялись аптеки та банки. Люди скуповували усе, бо думали, що буде голод і треба зробити як найбільше запасів.

Я сиділа і думала, що це не схоже на війну, про яку мені розповідала прабабуся. Моя прабабуся дуже старенька, їй дев’яносте дев’ять років. Вона, як і я зараз, дівчинкою пережила це страхіття. І ось почалось найстрашніше. Перша повітряна тривога. Ми всі підскочили, та я побачила жах в очах батьків. Вони бігли, хапаючи мене з братом та не розуміли, що робити. Іноді я заспокоювала їх, бо якось спокійніше реагувала на це все.

Повітряні тривоги ставали все частішими, тато почав будувати сховище.

Моє життя почало змінюватись. Дистанційне навчання було дуже важке. Мені бракувало моїх друзів, які поїхали, та взагалі, все стало по іншому. Я заспокоювала себе, що через декілька місяців усе буде, як і раніше… Мої очікування не виправдались. У моє рідне місто почали прилітати ракети. Частіше стали літати літаки. І ти не знаєш, потрібно ховатись  чи ні, ракета то летить чи літак, бо звуки дуже схожі. Ти постійно хвилюєшся за близьких людей.

За час війни ми втратили п’ятьох сусідів, у мого гарного друга загинув батько. У моєму житті стало забагато смертей.

Я постійно себе питаю: “чому це сталося. Чому ми? Чому в нас забрали дитинство? Чому я не можу, як раніше піти до школи? Чому я не можу зустрітися з друзями?” Дуже багато запитань та жодної відповіді. Багато хто покинув країну. Наше місто стало пустим і сумним. Батьки розповідали мені, що в ту війну у нашому місті були сильні бої і ось знову, моє місто відчуває ту біль, як багато років  тому.

Я бачила, як змінилися мої батьки, війна змінила усіх. У мене зникло бажання до усього, навіть до навчання.

Одного разу бабуся мені сказала:

- Онучечка, війна – це дуже страшно, але війни завжди були і будуть, а виною в цьому є люди. Найголовніше у будь - якій війні – це зберегти життя. Війна не шкодує нікого: ні малечу, ні дорослих, а життя - це найголовніше.

І ось в один момент у моєму житті трапляються зміни. Я змогла відпочити від звуків війни. Діти в іншому місті, які чули про війну тільки у новинах, були щасливі. Вони ходили до шкіл, садочків, їхнє життя було щасливе. Тоді я багато чого для себе зрозуміла.

Пройшло багато часу. Моє рідне місто зазнало багато руйнувань і мені на це боляче дивитись. Але я розумію, що ця війна колись закінчиться.

Когось ми більше не побачимо ніколи, а з кимось будемо радіти новому дню:

А виявляється, так просто все було…

А ми шукали сенс життя роками.

Це сонце, мирне небо та добро,

Дитячий сміх, усмішка мами.-

написала у своєму творі Наталія Городчук.

Я думаю, що війна не має зламати нас. Зараз важче, тому що тоді усі були разом, а зараз кожен сам за себе.

Якби люди були добрішими один до одного і розуміли, що життя – це просто ЖИТИ, а не якісь матеріальні блага, може б тоді все було по - іншому. Цінуйте своє життя, тримайтеся за нього, бо воно одне, іншого вам ніхто не подарує!!

Недаремно Василь Симоненко попереджав:

Можливо, знову загримлять гармати,

І танк зімне пшиницю на лану,

І буде плакать і журитись мати,

Коли сини ітимуть на війну.