Колосарьова Вероніка, 15 років, 10 клас , КЗО "Спеціалізована школа №7 з поглибленим вивченням іноземних мов Дніпровської міської ради"  

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Полив'яна Тетяна Іванівна 

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Думаю, ніхто ніколи особливо і не думав: “Як це - війна?”. Я теж ніколи не уявляла цих картин, а в наш час вийшло так, що й уявляти вже не треба...

Цей день, 24 лютого, мав бути таким самим, як і завжди. Я прокинулася по будильнику близько 5 ранку, чесно кажучи, не пам'ятаю точний час, адже не змогла відразу прокинутися. Десь у напівдрімоті я чула віддалене "бах", і тоді мені подумалося: "Напевно, діти знову петарди підривають". Звичайно, о 5-й ранку... Уже пізніше, піднявшись з ліжка, я беру телефон у руку, дивлюся повідомлення, а там одне чітке, ємне "війна". Це було якось не зрозуміло. Не страшно, просто не зрозуміло. Того ранку я зібрала речі в рюкзак, підготувала все, і все одно сиділа в прострації з почуттям, ніби щось відбувається, а ось що - не знаю. Це складно усвідомити, надто складно. Часом і зараз я живу так, як раніше, поринаю в "спокійне" життя, але лише сирена за вікном щодня нагадує мені, у якій ситуації я знаходжусь.

У моєму житті ніби змінилося все і нічого. Я залишаюся у своєму рідному домі, мої близькі живі, я навчаюсь дистанційно, але це не щось незвичне, адже так уже було за часів карантину. І все одно я розумію, що вже не так, як раніше. Раніше я не відчувала неясний страх від віддалених вибухів, не було страшно засинати, бо не було думки: "А раптом і не прокинуся?". Зрештою, я не читала стільки новин та не чула ці вічні сирени.

Чесно, я вдячна всьому, що мені так пощастило. Війна ніби пощадила мене, я живу начебто спокійно, якщо можна так сказати... І щоразу цей шок і чужий біль, коли я бачу, скільки забрала війна в інших... Я боялася з перших днів, бо, напевно, була однією з небагатьох, хто все-таки думав: "Будуть і по мирних жителях стріляти". І я ненавиджу те, що ця думка виявилася правдою. Чужі мрії, будинки, життя - вони зникають миттєво. Це і страшно, і злить, шокує. Жаль дітей, тварин. Ми, підлітки та дорослі, розуміємо те, що відбувається зараз, але всі діти та домашні улюбленці просто не можуть усвідомити. Їм страшно, вони страждають, і вони зовсім не винні. Ця думка переслідує мене щодня.

І зараз, після всього, слово ''мир’’ справді вже ''Мир’’ із великої літери. Те, що раніше було буденністю, зараз виглядає як бажана реліквія, мрія. Але я знаю, що люди завжди прагнуть досягти своєї мрії. І мені не треба вірити чи сподіватися, що Мир настане. Я просто знаю, що так буде, і ми всі разом досягнемо цієї мети. Слава Україні!