Максименко Злата, Київський фаховий коледж туризму та готельного господарства

Вчитель, що надихнув на написання есе - Юша Наталія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Здається, що у мої п’ятнадцять років ще зарано писати твір на тему: «Мій шлях».

Але війна внесла певні корективи у життя моє та усіх українців.

Історія починається 24 лютого 2022 року - повномасштабне вторгнення російської армії на територію України. Уся країна спала, я теж. Але о четвертій ранку мене розбудила сестра зі словами: "Дивись, не помри, там ракети літають".

Було єдине питання: "Чи треба сьогодні йти до школи?" Після двох ракет, що пролітали над моїм будинком, я все зрозуміла.

Мій тато, який на той момент перебував у Харківській області, зателефонував нам і попередив, що треба збирати тривожні валізи і швидко бігти до підвалу.

Наступного дня мій батько вступив до лав ЗСУ та поїхав на фронт захищати нашу країну. Минув перший тиждень: сирени звучали раз за разом, продукти закінчувалися.

Щоранку до місцевого магазину привозили свіжий, ще гарячий хліб. І вперше у житті я їла його з таким задоволенням! 

Мої близькі працювали у KFC, готували їжу. Частенько привозили нам різні смаколики, а все інше відвозили воїнам ТРО. На другий тиждень довелося ночувати у підвалі. Був один маленький обігрівач, який не міг зігріти усю кімнату.

Тим часом у нашому будинку проживали військові — побратими тата.

Коли росіяни почали підходити до Києва, нам довелося виїхати до Західної України. Дорога була важкою, адже на Житомирській трасі точилися бої, цивільних мешканців розстрілювали в їхніх автівках. Ми їхали через маленькі села до Житомира. Нас здивувало, що у самому місті усе було спокійно: люди гуляли у парках.

Приїхали до села Микуличин — це найбільше село в Європі. Спілкуючись із місцевими, я з часом уже добре розуміла західноукраїнський діалект. Пробули ми там два місяці.

У цей час у рідному Києві наш будинок і досі займали українські військові. Тато та його друзі розповідали, як їм жилося у ньому.

Я пам'ятаю, що у квітні й травні люди уже почали більш-менш спокійно виходити на вулиці й гуляти. Наприкінці травня повернулася до Києва.

На той час російські війська уже відійшли, і Житомирська траса була чистою, але на ній досі стояли розбиті танки, а поруч усе було вщент розтрощене. На це не можна було дивитися без сліз. У червні я уперше змогла вийти на вулицю, хоча було трохи лячно. 26 червня знову був масований обстріл Києва.

Було дуже страшно, але з часом ми почали звикати до такого перебігу подій.

Йшов другий рік війни. У Києві почали відкриватися кав’ярні, ресторани, магазини. Здавалося: люди забували, що війна досі триває. Узимку цього року мій тато звільнився з посади військового через інвалідність. Наразі він волонтер: відвозить машини на фронт, збирає для військових їжу, а я йому допомагаю всім, чим можу.

Сталися зміни й у суспільстві: українці почали сваритися між собою, чого я досі не можу зрозуміти.

Зараз, час від часу, я подорожую Україною і як ніколи ціную ці моменти, коли можу бачити красоти рідної землі. Нещодавно була в Одеській області — дуже багато готелів, магазинів і ресторанів там закриті, все занедбане, а людей не багато.

Війна триває уже досить довго, тому люди звикли не звертати увагу на повітряну тривогу. Проте слід спускатися до підвалу, бо це врятує життя.

Наприклад, у моєму мікрорайоні за останній рік упало чимало уламків від балістичних ракет, і через один із них загинула жінка. Добре, що деякі уламки опинилися на відкритих ділянках, де нікого не було. Зранку школярі, йдучи до школи, збирали їх і продавали на OLX — до речі, у них це добре виходило.

Зараз тривоги стали частішими, і, зазвичай, вони лунають під час уроків. Проте така "перерва" мені не подобається.

Чекаю, коли закінчиться війна, і ми назавжди позбудимося країни-агресора, яка забрала тисячі життів українців, понівечила людські долі, зруйнувала міста моєї України.