Володимир Миколайович до останнього залишався у своєму селі, яке щодня обстрілювала російська армія. Йому було шкода кидати господарство. Виїхав після того, як у його двір влучив снаряд. У нього в той час знаходилися наші бійці, троє з них загинули

Мені 59 років. У мене є дружина й діти. Раніше ми жили в селі Гуляйпільске Запорізької області, а зараз знаходимося в Запоріжжі. 

Я був вдома, коли через наше село йшла російська армія. Нарахував 108 одиниць техніки. Стояв і дивився у вікно, поки вони не зупинилися і не почали по вікнах стріляти. Пізніше приїжджали до мене додому з автоматами й розстріляли автомобілі. І в дах будинку влучання було. 

Наступного дня була стрілянина у сусідньому селі, після якої вони втікали назад. Відійшли від нашого села кілометрів на сім і почали нас бомбити. 

Не було ні води, ні світла, ні газу. Їсти ні на чому було варити. Гуманітарну допомогу деякий час возили, а потім сказали, що через потужні обстріли вже не зможуть. Довелося виїжджати. Дружина з дітьми раніше поїхала в Запоріжжя, а я залишався до останнього, бо не хотів залишати господарство. Це все, що в нас було. Люди повідв’язували худобу та й поїхали. У мене перед очима снаряд влучив у двох корів, що йшли по вулиці. Війна стільки лиха принесла! Тепер у нас немає нічого: ні курей, ні собак, ні котів, ні корів. Правда, я своїх продав задешево, то їх хоча б не повбивало.

У мій двір потрапив снаряд якраз в той час, коли наші військові готували там їсти – три бійці загинуло. Після цього вже остаточно вирішив виїжджати. Коли зібрався їхати, то в селі жодного транспорту не залишалося. Я вдячний хлопцям, які возили «гуманітарку». Вони запропонували підвезти мене. Сказали, що останній раз приїхали, тому мені пощастило. З нашої вулиці я виїхав останнім.

Шокувало те, що на нас напала росія. Я б ніколи не повірив, що таке може трапитись. Спочатку думав, що не будуть мирне населення чіпати, а коли почалися «прильоти» по житлових будинках, зрозумів, що помилявся. У селі все розбите, навіть школа.

У нас пів села вимерло після евакуації. Люди помирають від серцевих нападів, від інсульту.

В Запоріжжя приїхали до родичів. Всіх нас розкидало. Діти в одному місці були. Їх поселили в якійсь школі. Дружина у кумів оселилася, а я до брата приїхав. Серед літа ми зібралися разом. 

Після переїзду отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Та й зараз - де дають, там і беремо. Тільки на неї та на пенсію живемо. Роботи немає. Кожну копійку економимо. Надіємося, що війна скоро скінчиться.

Я думаю, що вже краще, ніж раніше, не буде. Вік такий: немає ні сил, ні грошей, щоб усе відновити. Я і син без роботи розбите, відновленню не підлягає. А якщо будуть відновлювати, то на це підуть роки. Може, я й не доживу.

Ми раніше в селі жили завдяки господарству, корів тримали. Тепер у нас немає нічого, а на купівлю худоби немає коштів. Я не знаю, як далі жити. Дуже важко на душі після того, як втратили своє майно. Роками дбали, тільки ремонт зробили, вікна замінили, європаркан поставили, а тепер все потрощене.

Якщо окупантів відгонять від Пологів на таку відстань, щоб до нас снаряди не долітали, то повернемося додому. Будемо потроху лад наводити, ремонтувати. Керівництво фірми, у якій я працював, обіцяло після війни знову надати всім роботу. Тільки на це й надія. 

Має бути перемога, а коли – не знаю. Сподіваюся, що якнайшвидше.