Я живу з чоловіком у цивільному шлюбі, у мене двоє маленьких дітей. Холодно у квартирі, опалення немає. Робота то є, то немає, виживаємо завдяки гуманітарній допомозі. Світла часто немає, відсутня можливість приготувати їжу.
Перший день війни запам'ятався дуже сильно. Нерви, серце почало хапати. Діти теж дуже нервували. Доньці п’ять років, сину – два з половиною.
Найстрашнішим було, коли неподалік від нашого будинку були влучання. У нас і шибки вибило, холодно було. Влучання були і за нами, і перед нами.
Найбільше хвилююсь за дітей. Ми живемо на шостому поверсі, ліфти не працюють, з дітьми складно спускатись-підніматись. Тому ми сидимо в коридорі, перечікуємо всі обстріли.
На початку війни роботи не стало, підприємства всі зачинились, не було ні продуктів харчування, ні ліків, ні одягу. Тепер більш-менш стабільно, але є певні потреби у ліках, в одязі. На жаль, волонтери не можуть забезпечити всі наші запити. До війни ми з чоловіком працювали, все було добре.
Згадую 2014 рік, ми тоді теж не виїжджали. Я була неповнолітньою, мама сказала, що бабусю ми не покинемо.
Багато що шокує – і влучання, і гелікоптери, які над нами літали, і нерви дітей, і нестабільність, а ще – високі ціни і відсутність роботи.
У місті ситуація нестабільна – то затишшя, то раптом приліт, то вероліт пролетить, то літак. Сьогодні БТРи у місті бачила.
З Краматорська виїхало багато людей. З часом повернулися. Постійна міграція відбувається.
Я сподіваюсь, що війна закінчиться у найближчому майбутньому. Тому що у нас ні роботи, ні опалення, а вікна побиті, замінити їх не можемо, бо крамниці, де можна купити скло, не працюють.
Мрію мирно жити зі своєю родиною. Щоб був спокій. Так, як жили раніше, а якщо можна, то ще краще.
