Я пам’ятаю початок війни в нашому місті – 22 липня 2014 року. Ми були із сім’єю вдома, на другому поверсі. Уночі було жахливо страшно, я прокинулася від того, що стояв неймовірний гул. Глянувши у вікно, я побачила колони БТР. Можливо, це були танки. Йшла колона військових машин. На ранок під вікнами наших багатоповерхівок були БТРи, стояли незрозумілі люди, замурзані від кіптяви, тому що бої відбувалися в Лисичанську і Попасній, і вони стяглися до нас у Первомайськ.

22 липня ми сходили з дітьми на ринок. О третій годині дня я прилягла відпочити. І тільки я закрила очі, пройшло кілька хвилин – як гухне! Летів літак, щось вибухнуло, десь гриміло далеко, наче грім. А цей вибух, як мені здалося, практично поруч був. Стрілянина почалася, мабуть, хотіли знищити цей літак...

Так починалася війна в нас у Первомайську. А потім було три дні буквально мертвої тиші. Уже 26-го вранці, це була субота, почався армагеддон у місті, бій тривав із 6 ранку до 12 години ночі. Було дуже страшно, тому що ти перебуваєш на другому поверсі, не знаєш, якої миті прилетить, зараз чи потім, і що взагалі відбувається.

У місті почалися пограбування магазинів і стрілянина

Води в нас не було з початку бойових дій два тижні, від суботи не було світла й газу. Влучив осколок у центральну трубу на будинку – до нас прилетіла міна калібру 82 мм. Осколок влучив у трубу, до нас у квартиру, пролетів поруч із сином, врізався в стіну, меблі та пропалив килим.

Ще в нас був гараж у кооперативі недалеко від будинку. Ми туди поїхали, бо там було світло й можливість набрати води. Там у погребі ми прожили ще четверо діб, тому що тривали невпинні бої. Хоча я зараз розумію, що льох нас не врятував би, якби прилетів снаряд.

Через чотири доби до нас прийшов у жахливому стані сусід по гаражу та сказав, що потрібно терміново виїжджати. Ми думали, що ось-ось звільнять Первомайськ, тому нікуди не їхали.

Але в нас у місті почалися пограбування магазинів і стрілянина. Ось тоді ми зібралися й виїхали. Ми проїхали міст, який зараз між Золотим і Первомайськом, на якому все ніяк не відкриється КПВВ. А коли ми їхали, там йшло багато людей із візками-«кравчучками». Ми тільки проїхали цей міст, як почалося бомбардування. Я не знаю, що сталося з тими людьми... у мене почалася істерика. Не знаю, скільки людей там загинуло, як вони врятувалися, і як взагалі це було.

Ми виїхали в надії, що скоро повернемося. На жаль, пішов восьмий рік... Ми переїхали на звільнену територію «Карбоніт» − це Золоте. Ми ніколи не називали «Золоте 1, 2, 3, 5...». Ми називали по розташуванню: шахта «Батьківщина», шахта «Карбоніт». Ми поїхали до куми на «Карбоніт», кілька днів там прожили. Потім поїхали в Золоте, у нас там дача. Потім, як зараз пам’ятаю, це було 13 серпня, по телевізору сказали, що звільнили Первомайськ – і ми помчали туди.

Але коли доїхали, побачили лежачі стовпи, високовольтні дроти, дерева. Усе повалене, тому що бої тут були страшні. Коли ми дізналися, що місто не звільнили, і все залишилося, як є, ми поїхали назад. Якщо ми і планували на початку повернутися, то зараз уже ні.