Родина Коваленків легко виїхала до обласного центру, але виявилося, що жити там немає за що. 

Життя було нормальне до війни, ми не скаржилися. Після вторгнення були в окупації, потім переїхали до Запоріжжя. Тепер хочемо додому, бо тут уже нема за що жити, скінчилися запаси, що збирали на старість. Удома буде легше. Там і хата, і город свій.

Ми виїхали з дому, коли гемоглобін упав до 53 одиниць, я не міг далі чекати. У мене серце хворе, ще й цукор. Треба було їхати до лікарні. Нам пощастило – проїхали за один день. На блокпостах нас не чіпали. Сумки дуже не вивертали, бо ми пенсіонери, не було чого брати в нас. Можна сказати, нормально проїхали.

Більше нічого хорошого – ні з близькими, ні з рідними, ні зі знайомими.

Шокує саме життя, ціни на все: на продукти, на ліки. Але треба повертатися. Тут нема за що сидіти. Поки ще була заробітна плата – можна було. А зараз вже ні.