"У мене в телефоні є фотографія з новин, де горить мій дім після попадання ракети"

Ми всі були дома та спали. Вночі почали бомбити місто. Син мені зателефонував та запитав, чи це розпочалась війна? Що робити? А я кажу: Іди на роботу, може там буде щось відомо. Але все було зачинене. Так для нас розпочався перший ранок війни. Одразу вимкнули світло. Його не було до літа. Мали лежачу хвору бабусю. Не могли через це виїхати. Вона дуже кричала через хворобу, а одночасно ревіли літаки та обстрілювали нашу Салтівку. Шокувало поховання під обстрілом. Коли ідеш по порожнім вулицям на роботу, а над твоєю головою летять ракети та поряд вибухи та пожежі. Жодної людини та авто на великих проспектах.

Під час обстрілів я йшла з роботи, хлопці зупинялися на порожній вулиці та просто довозили до дому, бо транспорт не ходив дуже довго-всі ходили пішки. Як невідомий хлопець мені допомагав тягати повалені вибухом ракети дерева з двору, бо сусіди всі повиїжджали. Працюю в лікарні. На початку війни, вона стала притулком для декількох сотень харків'ян, які там ховалися від вибухів. Ми забезпечували їх проживання, харчування. Я сама там ховалася, коли дім розбили, коли неможливо було ходити по вулицях. У мене в телефоні є фотографія з новин, де горить мій дім після попадання ракети. Її його ніколи не видалю. Це - біль. Ніколи не видалю листування з рідними у перші дні війни, як ми чекали миру. Іграшку-овечку, яку прислав мені син-військовий. Навіть вибиті рами - це моє минуле. Хочу закрити очі та відкрити і сказати, як у дитинстві-це все мені примарилося. І все щоб було як раніше.