Улькіна Софія Андріївна, 15 років, Сєвєродонецький багатопрофільний ліцей Сєвєродонецької міської ради Луганської області

Есе "Один день"

Тихі води, ясні зорі, лани золотої пшениці, зелені сади, білі хати… Краса України – безмежна й неосяжна. Але чому сьогодні після дощу на небі не з’являється семибарвна веселка? Куди подівся дзвінкий спів солов’я? Чому червоні маки втратили колір, стали сірими? З якої причини зів’яла калина, а жовтогарячі соняшники відвернулися від сонця? Куди зник хрусткий сніг під ногами, дрібний дощ зранку?

Здається, ніби прийшла чорна смерть з косою і, війнувши темним серпанком, відібрала все найкраще, що мав український народ: сміх і радість, віру та надію, красу та силу. Її звали війна. Неочікувано, несподівано, зненацька і враз вона заходила до будинку кожної сім’ї, яка мешкала в Луганській або Донецькій областях.

У кожного з нас є свій день, коли війна завітала до його оселі. Для когось початком «гостин» є перші почуті вибухи, хтось замислився над особистою безпекою, коли дізнавався новини про цю страшну подію або втратив рідну людину на фронті.

Ілля Еренбург казав: «Війна для країни – це крик і сльози, убиті горем удови і сироти, зруйновані будинки, втоптана у бруд молодість і пригноблена старість».

Він був правим у всьому, адже так чи інакше жахлива дійсність торкнулася кожного: пенсіонерів, робітників, студентів, школярів і зовсім малих дітей, чия світла душа не була готова зануритись у страшенний світ війни.

Мені було 8 років, коли я усвідомила, що трапилося лихо. Сидячи за партами та слухаючи вчительку на уроці, ми, учні 3-А класу, почули сигналізацію. Збирання речей, галас, шкільний коридор, сходи, натовп…

За мить усі, стоячи в підвальному приміщенні, штовхали один одного. Нестача кисню, темрява та звуки літаків тисли на мозок більше й більше з кожною хвилиною.

У мене в голові лунала єдина фраза: «Почалася війна». Той день виявився особливо напруженим і тяжким не лише для нас, учнів і вчителів.

Переймалися батьки й рідні. Ці події потрібно не тільки прожити, а й усвідомити, бо вони, окрім того, що руйнують долі, ще й об’єднують родини, народ в єдиному прориві до кращого майбутнього. Ще одним кроком до осмислення мною війни стала неможливість зв’язку з родичами і друзями. Через воєнні дії дуже важко було зателефонувати найближчим, найріднішим.

Згадую свої спроби зв’язатися з бабусею, яка знаходилась у найнебезпечнішому на той час районі, але лунало лише тривожне: «Абонент перебуває поза зоною досяжності». Наші намагання відвідати стареньку теж були марними, адже військові на блокпостах нікому не дозволяли переїжджати з місця на місце.

Нова реальність аж ніяк не влаштовувала мене, я не хотіла миритися з тим, що відбувається. Почуття несправедливості, туги, відчаю полонили душу. Найстрашнішим було позбавлення будь-яких контактів з людьми, яких ти любиш.

Жахливі події тривали не один рік, вони серйозно вплинули на долі мільйонів людей. Сьогодні ми продовжуємо відроджувати Україну, бо слова Тараса Григоровича Шевченка «не вмирає душа наша, не вмирає воля» стали пророчими. Ми почали цінувати чисте небо над головами, бо пам’ятаємо, як зовсім недавно прокидалися з болем у грудях через постійні переживання.

Мир для мене сьогодні означає свободу вираження любові до країни та близьких, упевненість у завтрішньому дні, душевний спокій. Будьмо гідними, мудрими та працьовитими громадянами, щоб Україна пишалася своїми синами й доньками, а не соромилась їхніх учинків