Я проживаю у Миколаївській області. Живу у власному будинку, працюю. Під час активних воєнних дій нікуди не виїжджала. Перший день повномасштабного вторгнення жахливо згадувати. Психологічно було дуже важко, як зайшли рашисти. Коли ходили по дворах, робили перевірки, перевіряли документи, обстежували будинок, зазирали у кожну шпарину, у підсобні приміщення. Не зрозуміло, що вони шукали і що їм було потрібно. Це було жахливо. 

Були домашні запаси. Їх могло вистачити, а могло і ні. Добре, що виплачували частину заробітної плати. Можна було поїхати у Херсон, перевести у готівку під відсотки, купити продуктів, які були дуже дорогими і поганої якості. Не порівняти з нашими, українськими. 

Шокувало, що окупанти зайшли на нашу територію, були на нашій землі. На початку вони шкоди не завдавали, просто проїжджали повз наш населений пункт. Дуже страшно було, ми спали вдягнені. Були без світла дев'ять місяців. Перед тим, як відходити, рашисти робили шкоду людям. Не було видно, щоб хтось виходив, ходив по вулицях. Їздили тільки на велосипедах. Спілкувалися одне з одним так, щоб не бачили рашисти. Це дуже важко згадувати. 

Війна показала справжню сутність людини, про яку ми були іншої думки. Не все було приємно.

Перед війною у мене померла мама. Я проживаю одна. Ми виходили на околицю нашого населеного пункту, ловили зв'язок, ховалися, щоб у нас не забрали мобільні телефони. Бігом тікали, щоб нас не зловили. Мене підтримували сусіди. 

Психологічно війна дуже впливає. У мене був свій стрес, що не стало мами, і плюс через кілька місяців почалася війна. Я захворіла, дуже переживала. Страх залишається надалі. 

Сподіваюсь, що війна скоро закінчиться і вороги підуть із нашої землі. Я хочу спокою, хочу, щоб повернулося колишнє життя. Щоб я була спокійною, щоб не боялася виходити на подвір'я, робити свої справи, ходити на роботу, десь поїхати, піти на прогулянку, спокійно лягти спати. Не боятися, що зараз почую вибухи. Найважливішим для мене зараз є спокій.