Кривенко Маргарита, 9 клас, Ліцей Міжнародних відносин II-III ступенів УМСФ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Устименко Людмила Валеріївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок. 24 лютого 2022 року. Я прокидаюся зі словами: “війна !” Не розуміючи нічого, починається паніка. Вмикаємо радіо, a там пусто. Усе в тумані. Куди тікати? Що буде завтра? Скільки людей вже померло? У людей починається тривога. Черги в магазинах, закінчення продуктів, води…Тиша, все завмерло, майбутнього немає. Пройшов тиждень, два, місяць... Розуміючи, що нічого не відбувається, все є тільки гірше - робиться моторошно.

У мене починаються проблеми зі здоров’ям…Мені страшно.  Були думки про те що, чи вижимо ми?

Кінець березня.  Вже потрохи починаємо адаптуватися, але все одно надії на перемогу не має.  Спимо біля вхідних дверей, усі разом. Так безпечніше. Тривоги, небезпека, чуємо вибухи, збільшується кількість померлих.  Мертва тиша… Середина квітня. Проглядуються промені сонця. 

Люди починають об’єднуватися. Починають робити вибухівки, збивати дрони з банками з-під огірків. Співати народні пісні, донатити, допомагати захисникам.

Починаємо прокидатися. Особисто мені у цьому допомогла англійська школа, у яку я вступила. Це онлайн школа із носіями. Це було так незвично бачити людей, які усміхаються, людей, чия країна не воює. Вони живуть звичайним життям. Вчителі цієї школи були з різних країн. Не знаю, щоб я робила без них, вони давали таку підтримку. У мене кожен день був онлайн – урок, я настільки захоплювалася розмовами із носіями, що навіть трішечки забувала про цей жах. Починають відновлюватися школи ( звичайно, що онлайн). Потрохи починаю жити.

Листопад. Починається Блек аут. По всій країні є відключення світла.  У повній темряві ми сидимо годину, дві, день… У квартирах становится холодно, безжиттєво.

31 грудня, нарешті настав Новий рік. Усі українці мали надію на чудо. На те, що цей жах зупиниться, на те, що ранок першого січня буде тихим, спокійним, чарівним для всіх.

14.01, субота, 15:36, моторошний вибух, звуки розбитого скла, перша думка- сталося щось жахливе, але поки що нічого не зрозуміло. У вікні стовп чорного диму, точно є влучання.

Десь через п’ятнадцять хвилин ми з моєю сім’єю дізнаємося про попадання ракетою в будинок по сусідству. У дім, у який потрапила ракета, ми кожен день водили мого молодшого брата в садок. Люди просили про допомогу. Усі мешканці  цього району носили воду, ковдри, одяг, їжу…

30.09.24 Я пишу це есе з надією на перемогу. Але…чи вона колись настане?