Виїхати з міста я нікуди не можу, бо ледве пересуваюсь на милицях. Живу під постійними обстрілами. У мене побито все: будинок, дах та паркан. Від голоду мене рятували військові, бо врожаю у мене не було під час масованих обстрілів. Зараз у місті стало тихіше.
Мене шокувало, що пішов брат на брата. Це страшно. Люди не повинні вмирати.
Мої діти та онуки виїхали з Харкова. Їхній будинок згорів. Зараз живуть у Полтавській області. Їм дуже важко виживати, бо роботи немає.
Я сподіваюсь лише на мир. Чекаю на закінчення війни.