Танчак Василина, 9 клас, Довжківський ЗЗСО І-ІІ рівнів філія Завадківського ОНЗЗСО І-ІІІ рівнів Козівської сільської ради Львівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Денькович Руслана Богданівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До повномасштабного вторгнення я не знала, що таке "Війна", не чула плач тих матерів, дружин, дітей, не відчувала страху як той, що перемістив мене з дитячих мрійливих днів до суворої реальності, де гинуть люди, що як і я мріяли, любили, цінували, планували життя. Проживаю я у невеличкому селі Довжки Львівської області. Той день я пам'ятаю, ніби це було вчора. Вранці 24 лютого 2022 року ані я, ані моя сім'я не знали, що відбувалось у країні. Прийшовши до школи, мені повідомили, що сьогодні занять не буде.

"Діти, у країні війна...", - ці слова, мов касета програвали у моїй голові дорогою додому.

Живу я неподалік школи, добираючись додому, я перебувала у паніці і ридала. Батьки казали, що все буде добре, але на їхніх обличчях я бачила великий страх.

Протягом першого тижня війни у мене не було ні апетиту, ні бажання щось робити, єдиною розрадою була молитва.

Я почала занотовувати події, які чула по новинам, серед них такі як : "Василино, це я з минулого, сьогодні 28.02.2022, внаслідок ракетних обстрілів загинула дівчинка віком 3 рочків, така ж як твоя сестричка. Не забудь про неї !" Також записувала невеличкі віршики: "Україна - мирний народ , мирний народ гине . Бо в росії править виродок". Моїй радості не було меж, коли я дізналась, що у моєму населеному пункті збирають допомогу для біженців. Я взяла всі свої заощадження, це була мізерна сума. Єдине, що вдалося придбати мені на ті кошти - це деякі речі для гігієнічного догляду: вологі серветки, зубні щітки та пасти, мило .

Пригадую, як я писала патріотичні надписи на снігу, бо вважала, що якщо над нами пролітатимуть захисники, вони побачили б їх і на їхніх втомлених обличчях знову засяяла неймовірна усмішка .

Тоді я не усвідомлювала для чого напали, куди прямують вороги, здавалось, що всюди небезпечно і навіть у моєму селі, на заході України. З моменту повномасштабного вторгнення - все московське викликало у мене велику огиду і ненависть. Я переглядала світлини з Бучі, якою ж вона була прекрасною до того як на святі українські землі увійшли ті кляті свино-зомбі. Найбільше шкодую, що колись дивилась московське і перестала це робити лиш у 2019 році.

Війна навчила мене цінувати історію і мову, дану Богом землю, сім'ю, життя.

Я безмежно вдячна військовим, їхнім сім'ям, волонтерам, військовим медикам та капеланам. Страшно уявити, щоб було б якби не їхня мужність, відважність, сила, стійкість, патріотизм, незламний дух. Ви наші герої! Я щаслива, що у моїх жилах тече вольова кров незламного українського народу.