Ніна Василівна майже півстоліття живе з чоловіком у рідній Петрівці. Згадує снаряди, що летять над головою, як страшний сон, від якого неможливо прокинутися, і мріє про мир і благополучне життя для дітей і онуків.

У Петрівці я живу з чоловіком. Ми вже 47 років разом, скоро можна відзначати золоте весілля. Зараз живемо з мамою, їй пішов 85-й рік. Вона перенесла інсульт і вже 15 років паралізована, може сидіти, але не ходить. Доглядаємо за нею. Тут же недалеко і дочка живе з двома дітками. Вона 20 років працює в лікарні молодшою медсестрою. І син у мене є.

Коли почалися обстріли, ми в підвал ховалися. Спочатку навіть банки з консервацією то заносили, то виносили звідти. А потім вирішили: якщо вже потрапить снаряд, так і в підвал потрапить. Чекали: що вже буде, то і буде.

Дітей, щоправда, відправили тоді до Старобільська. Дочка поїхала з онуками до чоловіка і брата. Там вони з місяць жили. У мене на тлі подій панічний страх з'явився, а тепер і цукровий діабет трапився. Ось такі справи…

Не можу забути, як у нас над головою снаряди літали, досі серце калатає. А сьогодні ось знову почали. У мене відразу починає серце колоти, для мене це страх, коли стріляють.

У мене на тлі подій панічний страх з'явився

Зараз школи працюють, а громадським транспортом я не користуюся, тому що пересуваюся з паличкою.

Ми вже пожили на своєму віку. Мрію, щоб онуки жили і, не дай Бог, не загинули.