Ми жили у Дружківці. Десь близько четвертої годин були вибухи, і страх, що війна. І ракети літали, і все було. І по цей день у мене кашель на нервовому ґрунті, і осліпла я. Зараз - операція за операцією. Дякую, що виплати були, тож якось викручуємося. 

Шокувало, що цьому, не знаю як його назвати, не вистачило ума бути мирними народами, щоб сперечалися тільки на спортивних аренах. А не вбивати дітей, мирне населення. Бомбити школи, церкви, вокзали, як в Краматорську. Ми якраз тоді були там.

В серпні не було у нас газу. Не було води, світло відключалось, за сім кілометрів возили воду. Дуже тяжко було. Ну, як могли, так і виживали. Там і зараз тяжко усім. 

Ми виїхали в Кіровоградську область. Живемо в селі. Село як село - умов немає, але стараємося жити. В Дружківці, звісно, важче було. Але стараємось якось жити далі.

Дай Бог, щоб було майбутнє у наших дітей і онуків. Щоб війна закінчилася і діти сміялися, а не плакали.