Даценко Дар’я Олександрівна, 15 років, Новотошківський ліцей №10

Війна – жорстокий ворог людства. Вона безпощадно вбиває, знищує, руйнує. Війна – це смерть ні в чому неповинних людей.

У наше життя війна увірвалася раптово, знищуючи все навколо, ламаючи людські долі.

Про таке страшне явище, як «війна», я навіть ніколи не чула, не задумувалась, бо народилася і жила у мирній Україні. Не чула до літа 2014 року.

Саме влітку 2014 року стали лунати якісь незрозумілі вибухи, у новинах все частіше повідомляли про обстріли мирних територій Донбасу.

Я не придавала цим подіям великого значення, бо не дуже розуміла, про що йдеться. У 2014 році я перейшла до другого класу. На початку літа у нашому селищі з`явилась воєнна техніка та солдати з автоматами. Нам всім було дуже страшно, бо подібне ми бачили тільки у фільмах.

30 жовтня 2014 року. Цей день залишиться у моїй пам’яті назавжди.

Об 11 годині дня мав саме розпочатися третій урок, коли раптом всі ми почули, як десь далеко пролунав вибух. До цього таке вже траплялось, і ми не звертали на це особливої уваги. Але буквально за кілька секунд почувся вибух набагато сильніший, через нього все в нашому кабінеті задрижало . Вчителька оперативно зреагувала, і ми швидко побігли до сховища. Я добре пам'ятаю, як ми бігли туди, навколо на підлозі було багато скла. Маленькі діти плакали та кликали своїх мам. Коли всі вже були внизу, пролунав ще один, потужніший вибух.

Через страх ми заплакали. Дорослі максимально намагалися не показувати, що їм страшно, вони заспокоювали нас і казали, що все обійдеться.

Точно не пам'ятаю, скільки часу ми там просиділи, телефони вчителів розривались від дзвінків батьків. Як тільки вибухи припинилися, за нами прийшли рідні. Коли я йшла додому, побачила жахливу картину – снаряд потрапив у сусідній будинок поряд із нашим. Це було дуже страшно – посічені дерева та розбиті вікна зустрічались нам на шляху.

Саме цей день я вважаю початком війни, бо саме після цього нашій сім'ї довелося покинути рідний дім, так як і всім іншим мешканцям селища. Тоді я ще не знала, що з більшістю однокласників я більше не побачусь, бо майже всі виїхали подалі від війни.

У 2015 році ми повернулись додому. Я не впізнала своє селище – все було розбито, на вулиці майже нікого не було, працював лише один магазин. Нам здавалося, що все закінчилось. Але ще багато разів доводилось виїжджати з селища через обстріли.

У мене є заповітна мрія – мир для жителів Донбасу. Що таке мир взагалі? Для мене мир – це спокійно лягати спати та прокидатись, слухаючи спів пташок, а не вибухів.

Гуляти з друзями і відчувати себе комфортно в будь-якому місці селища. Цінити час, проведений з близькими. Після всіх цих подій починаєш розуміти, що означає мир сьогодні. І ось вже 2021 рік, я досі живу у своєму селищі, навчаюсь у 9 класі, але війна все ще не закінчилась. Мені дуже прикро, що у наш цивілізований, розвинений вік досі вбивають безневинних людей.