Війна застала мене у Польщі. Я там працювала завжди у нічну зміну. Пригадую, що в ніч з 23 на 24 лютого я розмовляла з подругою і переконувала її, що війни ніколи не буде. Після зміни я вийшла, подивилася у телефон, і у перші хвилини не повірила у те, що там побачила. Одразу зателефонувала батькам, бо у нас до кордону п'ять кілометрів. Вже за дві години в нас у селі було дуже багато ворожої техніки, танків. Вони йшли на Тростянець й Охтирку через наше село. Окупанти нікого не чіпали, але було дуже страшно. Це тривало тиждень. Потім почали дуже сильно обстрілювати. Я була далеко, але дуже хвилювалася за батьків. 

На початку березня наше село окупували. Слава Богу, що ненадовго - тільки на тиждень. На щастя, всі жителі живі-здорові. Людей не чіпали. Зв'язку не було чотири-п'ять днів ні з батьками, ні з іншими людьми. Я не знала що з ними відбувається. У них не було ні світла, нічого. Було дуже лячно за батьків. 

Дуже шокувала інформація про Ірпінь і Бучу. Ці моторошні фото, те, як над людьми знущалися рашисти... Новини з України я читала постійно. Всі вони були страшні. Але найбільше для мене став шоком сам факт війни, що таке в наш час може бути. 

Напередодні війни я завагітніла, і ми з чоловіком вирішили, що хочемо повернутися в Україну. Зараз ми з чоловіком у Сумах. Тут я вчилася і для мене це рідне місто. До батьків ближче. Ми не хотіли їхати у невідомість. 

Коли ми поверталися, була дуже важка дорога. Ми їхали машиною, бачили багато розбомблених будинків. Вказівників не було, але нам допомогали наші військові і тероборонівці на блокпостах: пояснювали як краще доїхати. 

Коли ми були вдома, у селі, я потрапила під обстріл. До того я цього не чула і не бачила, тільки в новинах. А коли сама на собі відчула, було дуже страшно. Наше село обстрілювали більше двох годин з різної зброї. І ще одного разу ми їхали машиною, у цей час почався мінометний обстріл. Було страшно, тому що ти не розуміє куди воно летить, що з тобою буде. Морально дуже важко. 

У мене дружна родина. Ніхто нікуди не поїхав. Всі продовжують працювати. Зазвичай ми збиралися всі у моїх батьків, а тепер ми вже не їздимо в моє рідне село, батьки приїжджають до нас. Їм складно, бо село розташоване дуже близько до російського кордону, бувають часто обстріли. Тато - голова села уже 20 років. Він не може все покинути, має дуже багато справ. 

Я плачу, коли ніхто не бачить. Намагаємось частіше зустрічатися з родиною, для того, щоб відволіктися, один одного підтримати. Музику слухаю. Ніби стає трохи легше. 

Чекаємо на Перемогу. Цим і живемо. Здається, що ось ще трошки, і все буде добре. Хочеться якнайшвидше. 

Ми збираємося жити в Україні, відбудовувати її, працювати. Сподіваюся, що все буде як до війни: робота, спокійне життя. Хвилююсь про те, щоб можна було спокійно приїжджати додому. Кордон з росією все одно залишиться близько, весь час ніби чекаю, що щось може статися.