Анастасія Жаботинська, 11 клас
Комунальний заклад "Харківський ліцей № 142 Харківської міської ради"
Вчитель, що надихнув на написання есе: Романцова Ніна Іванівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Таке жахливе і страшне слово… Ніколи не думала, що воно може зʼявитися в моєму житті! Батьки говорили: «Після Другої світової пануватиме мир і спокій на Землі…» Усі так думали. Чи не так? А сьогодні, у 2024 році, я згадую свій шлях під час війни… Він спільний для мільйонів українців, які торують його з надією на перемогу і мир. Шлях довжиною в тисячу днів… Тисячу! Як його описати? Чомусь уявляю дорогу в горах: з одного боку – скеля, з іншого – провалля… А ти йдеш і віриш, що незабаром буде квітуча галявина, залита сонячним теплом, на якій панують тиша і щасливе життя…

Хочу сказати, що мій шлях почався ще в далекому 2014 році. Тоді я була маленька, жила на Донеччині. Шахтарський край, любий серцю… Степи, ліси, терикони… А яке там повітря!

Нам із батьками довелося покинути край Володимира Сосюри, де залишилися родичі, друзі та наше маленьке гніздечко. Їхали в нікуди, утікаючи від бойових дій… Мені й зараз часто сниться краса рідного міста, наша вулиця, будинок, двір…. Пам’ятаю, як кожного літа ми з батьками їздили відпочивати у Святогірськ.  Як же там було добре! Незабутні відчуття, коли ти в лаврі підіймаєшся на гору, щоб побачити все місто, як на долоні. А які ж на Донеччині крейдові терикони... Пам’ятаю, коли їдеш туди, то тебе зустрічають дві білі великі гори... Це ніби візитна картка Святогірська. А які  на Донеччині ліси! Восени я любила з батьками збирати гриби біля Сєвєродонецька… Їх було так багато… Було… У мене дуже болить серденько за те, що довелося покинути рідне місто.  Ніхто ніколи не міг подумати, що всього цього може не бути в нашому житті…  Та російські агресори змінили все, не тільки шляхи…

2014 рік. Ми в Харкові, на землі Григорія Сковороди… Місто зустріло привітно.  Зараз можу впевнено сказати, що це мій другий рідний край.

Усе було добре, обжилися… Батьки влаштувалися на роботу,  я знову відчула спокійне дитяче життя: гарна  школа, чудові вчителі, нові друзі,  захоплюючі свята, подорожі… Але  24 лютого 2022 року! Повномаштабне вторгнення… Що робити?!  Новий шлях у невідомість…Треба вистояти! Як?!

Я  пам’ятаю звуки вибухів і як було страшно... Кожного дня в місті лунала повітряна тривога… Вибухи, жах… Відчай, розпач… Ще пам’ятаю величезні  черги в магазинах, порожні полиці… Тоді були страшні часи, і кожен думав, як це пережити.

Люди втікали від біди, ми залишилися в Харкові. Шоковий стан минув. Наша родина вирішила, що досить панікувати! Вихід із депресії один: працювати, навчатися, допомагати всім, хто потребує, кожен день боротися за наше життя, незалежність країни і щасливе  майбутнє. Ось так і живу: нові друзі, захоплення, турботи…  Велике щастя відчувати себе потрібною людям…  Когось підтримати словом, зібрати допомогу дітям, які постраждали від агресії рф, спекти й відправити смаколики нашим  воїнам-захисникам… Вільного часу немає, та й не потрібно, проте переконана, що всі разом ми  пройдемо шлях випробувань, вистоїмо й переможемо.

Я дуже сподіваюсь, що не за горами той омріяний день мирного життя!  І тоді  тернистий шлях  роками війни залишиться в минулому.

Ми будемо пишатися тим, що змогли  гідно пройти його. І збудеться моя мрія: з рідного Харкова шлях проляже на Донеччину, де мене зустрінуть терикони, ліси і неповторний колорит шахтарського краю. Рідна земле, яка ти прекрасна!!! А Україна, єдина, суверенна, незалежна, розквітне в колі держав Європейського Союзу.

Слава Україні та її мужньому народові!