У Дружківці десь на початку березня-квітня 2014-го з’явилися блокпости з озброєними людьми, які були без розпізнавальних знаків. Наслідки доводилося бачити в Слов’янську, Мар’їнці, передмісті Донецька. У Дружківці не було бойових дій. Зруйновані будівлі, дірки в асфальті від снарядів або інших вибухових речовин – це бачив. А самих бойових дій – ні, якось обійшлося.

Сім років пройшло з тих пір, як Дружківка була окупована. Найбільше запам’ятався страх, невідомість. У Слов’янську і Краматорську бої дуже активно велися. Плюс постійні проблеми з водою, тоді два тижні місто було без води.

У мене дружина – біженка, переселенка з Мар’їнки. Я з нею в той час і познайомився. Не було б війни, не познайомився б, вона б не приїхала у Дружківку.

Десь 3 липня 2014-го з’явилися перші відомості, що Дружківку збираються звільняти. Ті, хто могли, виїхали з міста. Я переїхав у селище Райське, яке знаходиться під Дружківкою, тому що це приватний сектор, у ньому простіше пережити обстріли, ніж в багатоповерховому будинку. Нічого особливо ми не бачили. Майбутня дружина якраз теж приїхала в селище Райське до родичів.

Ми знаходимося далеко від зони бойових дій. Буквально минулого місяця, у липні 2021-го, були у дружини на батьківщині, у Мар’їнці, там чути гучні постріли посеред ночі. Там я не відчував себе в цілковитій безпеці.