Мені 64 роки, я на пенсії. Жив у Бахмуті. Після поранення мене вивезли в Костянтинівку, а звідти донька мене забрала в Дніпро. Тут мені зробили операцію, видалили осколки. Я в Дніпрі так і залишився. Ми орендуємо квартири, живемо з донькою окремо. Дуже тяжко: на пенсію сильно не пошикуєш, хоча я пропрацював 38 років на заводі. 

У нас, буває, світло вимикають. Газ поки що є. А з ліками - поки Бог милує, у мене немає потреби в ліках. Нехай би й надалі було так. Загалом, усе нормально.

У мене був шок, коли я побачив свій дім після обстрілу. Усе життя будуєш, стараєшся, а потім залишаєшся безхатьком із пропискою. І попереду - нічого, порожнеча…

Стараюся жити далі, хоча думками, звісно, повертаюся додому. Важко.

Мені допомагають і донька, і онуки. Підтримують, телефонують, ми спілкуємося. Я на початку ще отримував гуманітарну допомогу, а зараз уже - не дуже. Як виходить, так і виживаю. Шукаю підробіток якийсь.

Є сподівання повернутися додому. Хай би який він був, але це - мій дім і моя земля. Тільки про це і мрію.