У мене в 2013 году вмер чоловік, я осталась одна дома. У нас був свій дом, жили нормально. Я роботала в школі-інтернаті. Пішла на пенсію і роботала ще 13 год, потом пішла на пенсію, бо перенесла три операції. І началась война.

Як описати перший день войни? Як описати майже місяць, коли ми жили в підвалі? Потому що була ужасна стрільба, все летіло з усіх сторін. Жила в підвалі все время. Нікуди не виїжджала, нікуди виїжджать було. 

Летів снаряд і попав у мій город, осколки попадали мені й сусідам. Я була в подвалі, коли чую, що хто-то кричить: «Вилазь з подвала, Василівна, до тебе снаряд попав!» Я одкрила, ми зайшли і глянули, а там страшне – окна вибиті, все рознесено, землі повен двір, бо воронка була така, що три на полтора метри глибиною. Ужас був!

У мене було ранєніє в голову

А потом ще раз попадав снаряд, як збирали з города. Я живу недалеко від лісу і сюди все найбільше летіло.

Кришу перекрив і вставив вікна мені Красний Хрест. Так і живу. Тільки я живу не в домі, потому що раніше було газове отоплєніє, а зараз газу немає, а пенсії маленькі. Я живу в кухні, видали буржуйку, так і топлю. Живу, як бомж.

Є племінники, сестра, але вона живе в Донецьку. Ми тільки по телефону можемо поговорити, не бачимося вже сьомий год з нею. І племінниця там живе. Связь тільки по телефону. 

У мене було ранєніє в голову. Я з погріба вилізала, вроді стріляли-стріляли, а стало тихо. І тільки голову висунула, а мені прямо у висок осколок полетів. Лежала в больниці, витягали осколок. 

Зараз тим, кому більше як вісімдесят, добавили по 500 гривень, я стала дві сімсот получати. Но що на ті деньги… за то заплати, за то заплати, а болію, скільки на лікарство йде…