Ксенія Орлова, учениця 11 класу Володимирівського ліцею Баштанського району, Миколаївської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Алексєєва Наталія Вікторівна
«Моя Україна майбутнього»
Живу я в селі Володимирівка Миколаївської області, навчаюся в 11 класі. Життя моє було спокійне і розмірене, наповнене цікавими подіями і простими життєвими радощами, хоч на сході України ось уже 8 років йшла ООС. Але я мала змогу жити і мріяти про майбутнє, будувати плани. І все це завдяки нашим військовим, які завжди на захисті нашої любої Батьківщини. Милої, прекрасної, багатостраждальної Вітчизни… Скільки ж довелося пережитимоєму народові! Якби пережити…
Війна… Вона увірвалася в наше життя несподівано 24 лютого 2022 року і назавжди розділила життя українців на до та після. О п'ятій ранку російські війська здійснили жорстоку повітряну атаку по всій території України та почали повномасштабний воєнний наступ. Війна торкнулася кожного українця.
Зараз так неспокійно в країні, бо я ж слухаю новини і щиро переймаюся болем нашої України, обурююся «танцями на крові» і щиро переживаю за все, що відбувається в нашій державі. І я часто замислююся, що я можу зробити для неї корисного. Зараз я активно включаюся в усі заходи, які проводяться на підтримку наших воїнів (виготовляю разом з іншими свічки, готую смаколики, роблю подарунки і обереги). Я - учениця. Тому найперше я маю вчитися, щоб у майбутньому стати хорошим спеціалістом і приносити користь своїй державі.
Я вірю, що коли закінчиться війна, то українці повернуться додому і будуть розбудовувати економіку своєї країни (бо скільки роботи буде!) Мені дуже хочеться, щоб щось змінилося в моїй Україні, і я мала змогу жити саме тут.
Моя Батьківщина найкраща, найкраща моя Володимирівка. У світі багато чудових місць. Але для мене найкраще – це моє село, моя домівка.
Ми – діти своєї землі, і мені прикро, що не кожен це усвідомлює. Багато хто переймається своїми блогами у соцмережах, своїм виглядом на селфі і іншими атрибутами, без яких не можна уявити життя сучасної молоді. А от до нагальних потреб нашої країни, того, чим живуть наші люди сьогодні, їм байдуже.
У майбутньому я бачу Україну справедливою, заможною і розвиненою державою, якою керують мудрі й небайдужі люди. Небайдужі…
Бо мене вражає людська байдужість. Хочу, щоб люди не були такими байдужими одне до одного. В кожної людини є певні проблеми, але це не є причиною для того, щоб не поважати, не допомагати одне одному.
До чого ж можна тоді дійти? Людина потребує допомоги, а ми будемо обходити її стороною? Але допомогти можна не тільки матеріально, але й духовно. Підтримка й розуміння для кожного з нас значить не менше. Зараз багато знедолених людей, які втратили житло, втратили все, що вони нажили за своє життя і змушені поневірятися в чужих краях.
Вражають випадки байдужості до поранених наших військових, до рідних загиблих наших бійців, обурює, коли перевізник виганяє з автобуса людину навіть не думаючи, як вона добереться додому. Неодноразово читала про перевізників, які не хочуть пускати до салону військових, які поспішають додому у коротку відпустку і для них кожна година важлива. Адже він має пільги! Він перебуває на передовій, захищає свою країну, щоб цей же перевізник міг спокійно працювати і заробляти…Ну як так можна!…І моя душа сповнена двома почуттями: смутку і вдячності тим, хто воює за волю, боронить свободу і незалежність країни, відстоює зі зброєю в руках кожен сантиметр рідної землі. Вони - Герої!
Але я вірю, що все зміниться. Українці – добрі люди, наполегливі, працьовиті. Вони – патріоти, вони дбають про свою країну. Їм не байдужа доля Батьківщини. Я вірю, що в наших людей вистачить сил і терпіння перемогти лютого і жорстокого ворога, відбудувати зруйновану країну ( хоч і дуже важко це зробити), змінити життя в Україні на краще, і ми будемо однією з найрозвиненіших країн Європи.
Багато ще можна було б написати…
Я бажаю тобі, мій мужній народе, перемоги, терпіння і витривалості, бо вони нам дуже потрібні. Вірю в нашу Україну!
