Мені 30 років. Я з Маріуполя. За три тижні до початку війни поїхала працювати в Київ. Коли розпочалася війна, я втратила роботу й виїхала до своїх родичів у Ходосівку. На початку березня переїхала до міста Тетієва на нове місце роботи. Я журналістка. 

Перші три дні війни я спілкувалася з батьками по телефону, а потім зв’язок перервався. Бачила в новинах, як знищують Маріуполь, і боялася за своїх рідних. Потім побачила фото багатоповерхівки, в якій ховалися батьки з родичами: після авіаудару вона залишилася без верхніх поверхів. Я думала, що рідні загинули, але через деякий час вони вийшли на зв’язок. Їм вдалося виїхали до Литви. Півроку вони там жили й працювали. У листопаді приїхали до мене, але планують знову їхати на роботу в Литву. 

Мене шокує те, що ніхто не може зупинити росію. Весь світ бачить, що відбувається, але вплинути не може. Російська армія безкарно продовжує знищувати наші міста й села і вбивати мирних людей. 

У Маріуполі загинули мої друзі друзів. Щодня гинуть військові. Мій двоюрідний брат на війні. Він був у гарячих точках: у Херсоні й під Бахмутом. Я дуже хвилююся за нього. 

Мрію про мир. Хочу, щоб нашу країну залишили у спокої. Після війни мені б хотілося поїздити по світу й розповісти про те, що відбувалося в Україні.