Марія найбільше переживала за батьків, які перші півтора місяці війни пробули в Маріуполі. На щастя, їм вдалось виїхати, а потім знадобився час на реабілітацію.

До війни я і мої рідні жили в Маріуполі. Коли почалась війна, я була з чоловіком в Ірпені. В Маріуполі залишались батьки, і вони були там до останнього. Всю окупацію, перші 42 дні, під всіма бомбами і ракетами були в Маріуполі. Коли неможливо було там сидіти, бо все було розбомблено, вони вирішили тікати і вибиратись з міста. Виїхали 6 квітня на українську територію.

Ми з чоловіком в Ірпені були перші два тижні, поки туди не заходили росіяни. В останній день нас евакуювали до Києва. На наступний день біля нашого ЖК, де ми залишались на ночівлю, зайшли росіяни, і наступного дня все було окуповано. 

Ми відразу вирішили виїжджати, бо мій чоловік - військовий. Ми були постійно на зв’язку і чекали дзвінка, поки він скаже нам, що треба їхати, щоб не було пізно. 

Важко було, коли батьки в Маріуполі місяць були без зв’язку. І коли я узнала, що у нас немає будинку - все згоріло. Мої друзі були на «Азовсталі», хтось загинув. Незнання, невідомість, коли ти сидиш і чекаєш дзвінка, а його місяць немає - це дуже важко.  Вже третій рік пішов, як немає чоловіка вдома, його немає на зв’язку, бо він - в гарячих точках. Мені до сих пір дуже важко переживати все. 

Мене шокувало, коли друзі з полону з «Азовсталі» звільнювались і розповідали, які страхіття вони там пережили. Дуже важко було дивитись фільм «20 днів у Маріуполі». Я до цих пір не наважуюсь його подивитись, настільки це болюча тема. 

Все, пов’язане  з Маріуполем, - це дуже важко. Коли бачиш фотографії дітей, серце розривається. Я навіть не думала, що у XXI столітті можливо те, що у нас зараз відбувається. 

Я зараз в Київській області, але вже не в Ірпені, а в іншому місті. Батьки переїхали і оселились, ми разом тут. 

Батьки вийшли на зв'язок, коли виїхали з Маріуполя. Ми тоді були евакуйовані до наших знайомих в Івано-Франківську область, там посиділи ще два місяці. Батьки прийшли до тями і трохи здоров’я підправили, бо вони приїхали на 35 кілограмів легші, ніж були. Все дуже було погано, треба було якось їх відновлювати. Вони поїхали в Київську область, бо їм там роботу запропонували. А у мене роботи не було, то ми з подругою поїхали в Голандію. Ми там трохи пожили, попрацювали, замовлення складали. Вже більше року як я повернулась. 

Війна закінчиться тільки нашою перемогою, а коли - я не можу відповісти. Своє майбутнє бачу тільки у вільній Україні, щоб чоловік був поруч, живий і здоровий, а матеріальне і так буде.