Торіна Софія, учениця 9 класу Зеленьківської гімназії Тальнівської міської ради Звенигородського району Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Лагодзя Галина Григорівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

1000 днів війни. Це звучить як нескінченність, хоча насправді кожен із цих днів – це окремий епізод болю, тривоги, надії та втрат. Мені 12 років, і вже третій рік поспіль я часто прокидаюся під звуки сирен, замість шкільного дзвоника чую звуки роботи ППО чи вибухи, а замість посиденьок під музику у дворі – хвилі похоронних маршів за загиблими Героями, яких везуть «на щиті». Мій дім тепер об'єднаний із тисячами інших українських міст та сіл у спільній боротьбі за життя, за свободу, за Україну, за те, що ми звикли називати миром.

1000 днів тому я була просто школяркою, просто дитиною. Моїм найбільшим клопотом були контрольні роботи та пограти з друзями у волейбол. Ми сміялися, говорили про майбутнє, мріяли про подорожі, здобуття професій і дорослішання.

Але тепер моє дорослішання не в підручниках чи планах на університет. Воно почалося в підвалах і бомбосховищах, коли я вперше 24 лютого 2022 року відчула, як земля під ногами здригається від вибуху.

Я пам'ятаю, як одного разу, на третій день війни, я сиділа разом із родиною в темному підвалі. У мами тряслися руки, а бабуся тихо шепотіла молитву, яку я ніколи раніше не чула. Тато, який завжди був для мене опорою, цього разу сидів у кутку, втупившись у порожнечу. Я бачила його очі – такі сумні, такі безпорадні. І саме тоді я зрозуміла, що більше не зможу бути дитиною. Відтоді моє місце – поруч з тими, хто бореться.

Моя дорослість тепер вимірюється зовсім іншими речами: скільки допомоги я зібрала для військових, як підтримала друзів, котрі втратили своїх батьків, скільки разів я стояла на перехресті, зустрічаючи траурні кортежі, тримаючи в руках український прапор, знаючи, що він – символ нашої перемоги.

1000 днів війни навчили мене найважливішого – цінувати життя.

Я пам’ятаю свою подругу дитинства Оленку, що родом з Маріуполя, з якою ми любили гуляти літніми вечорами, коли вона приїжджала в гості до своєї бабусі. Вона мріяла стати художницею і малювала чудові картини. Але одного дня її не стало. Ракета забрала її життя. Я досі не можу прийняти цю втрату. Велосипед, на якому ми по черзі каталися, постійно нагадує мені про те, що війна забирає найкращих та найрідніших. Але і залишає нам спогади, які ніколи не зітруться.

Та, попри всю темряву, війна дала нам і щось світле. Я зустріла людей, які готові пожертвувати всім заради інших. Волонтери, лікарі, військові – кожен з них став Героєм мого життя.

Я бачила сльози на очах дорослих чоловіків, які не могли стримати емоцій, коли діти передавали їм свої малюнки, підписані словами: «Дякую за те, що Ви захищаєте нас».

Мій шлях за ці 1000 днів – це шлях навчання бути сильним. Але не лише для себе, а й для інших. Я бачу, як країна бореться, як мої однолітки, ті, хто ще вчора ходили до школи та писали у 2014 листи підтримки для наших солдатів в АТО, зараз допомагають плести маскувальні сітки, збирати гуманітарну допомогу та перебувають в ЗСУ на передовій. Кожен з нас вносить свою частку в нашу перемогу, хоч і по-різному, і цей наш внесок – це не тільки те, що ми робимо, але й те, ким ми стаємо.

1000 днів війни змусили мене зрозуміти одну річ – що у війні немає переможців. Є лише ті, хто вижив і продовжує жити, попри все, і є ті, хто помер.

Ми втрачаємо людей, міста, дитинство, але ніколи не втратимо віру в нашу перемогу. І хай цей шлях є складним, він зробить нас міцнішими, він зліпив із нас націю, яку не можна зламати за три дні.

Я мрію про день, коли прокинусь і почую лише пташок за вікном, а не сирени. Коли зможу знову зустріти друзів і сказати їм: «Все. Ми перемогли!»