"У майбутньому я бачу Україну справедливою, заможною і розвиненою державою, якою керують мудрі й небайдужі люди"

Ксенія Орлова, учениця 11 класу Володимирівського ліцею Баштанського району, Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Алексєєва Наталія Вікторівна

«Моя Україна майбутнього»

Живу я в селі  Володимирівка  Миколаївської  області,  навчаюся в 11 класі.  Життя  моє було спокійне і розмірене,  наповнене цікавими  подіями і простими життєвими радощами,  хоч на сході України ось уже 8 років йшла ООС. Але я мала змогу жити і мріяти про майбутнє, будувати плани. І  все  це  завдяки нашим військовим, які завжди на захисті нашої  любої  Батьківщини. Милої, прекрасної, багатостраждальної  Вітчизни…  Скільки ж довелося пережитимоєму  народові! Якби пережити…

Війна… Вона увірвалася в наше життя несподівано 24 лютого 2022 року і назавжди розділила життя українців на до та після. О п'ятій ранку російські війська здійснили жорстоку повітряну атаку по всій території України та почали повномасштабний воєнний наступ. Війна торкнулася кожного українця.

Зараз так неспокійно в країні,  бо  я  ж  слухаю  новини і щиро переймаюся болем нашої України,  обурююся «танцями на крові»  і щиро переживаю за все, що відбувається в нашій державі.  І я часто замислююся, що я можу зробити для неї корисного.  Зараз я активно включаюся в усі заходи, які проводяться на підтримку наших воїнів (виготовляю  разом з іншими свічки, готую смаколики, роблю подарунки і обереги).  Я  -  учениця. Тому найперше я маю вчитися,  щоб  у  майбутньому  стати  хорошим  спеціалістом  і  приносити  користь  своїй  державі.

Моя Батьківщина найкраща, найкраща моя Володимирівка. У світі багато чудових місць. Але для мене найкраще – це моє село, моя домівка.

Ми – діти своєї землі, і мені прикро, що не кожен це усвідомлює. Багато хто переймається своїми блогами у соцмережах, своїм виглядом на селфі і іншими атрибутами, без яких не можна уявити життя сучасної молоді. А от до нагальних потреб нашої країни, того, чим живуть наші люди сьогодні, їм байдуже.

У майбутньому я бачу Україну справедливою, заможною і розвиненою державою, якою керують мудрі й небайдужі люди. Небайдужі…

Бо  мене вражає людська байдужість. Хочу, щоб люди не були такими байдужими одне до одного. В кожної людини є певні проблеми, але це не є причиною для того, щоб не поважати, не допомагати одне одному.

Вражають  випадки байдужості до поранених наших військових, до рідних загиблих наших бійців, обурює,  коли  перевізник  виганяє  з  автобуса  людину навіть  не  думаючи,  як  вона  добереться додому. Неодноразово читала  про перевізників, які  не  хочуть  пускати  до  салону  військових, які поспішають додому у коротку відпустку і для них кожна година важлива.  Адже  він  має  пільги!  Він  перебуває  на  передовій,  захищає  свою  країну,  щоб  цей  же  перевізник  міг  спокійно  працювати  і  заробляти…Ну  як  так  можна!…І моя душа сповнена двома почуттями: смутку і вдячності тим, хто воює за волю, боронить свободу і незалежність країни, відстоює зі зброєю в руках  кожен сантиметр рідної землі. Вони -  Герої!

Але  я  вірю, що  все  зміниться. Українці – добрі  люди,  наполегливі,  працьовиті.  Вони – патріоти,  вони  дбають  про  свою  країну. Їм  не  байдужа  доля  Батьківщини. Я  вірю, що  в   наших  людей  вистачить  сил  і  терпіння  перемогти лютого і жорстокого ворога, відбудувати зруйновану країну ( хоч і дуже важко це зробити), змінити  життя  в Україні  на  краще, і  ми  будемо  однією  з  найрозвиненіших  країн  Європи.

Багато  ще  можна  було  б  написати… 

Я  бажаю  тобі, мій мужній народе, перемоги, терпіння  і  витривалості, бо вони нам дуже потрібні. Вірю в нашу Україну!