"Нам повезло, в наше село кати не зайшли"

Нестеренко Наталія
Вчитель початкових класів Володимирівського ліцею Володимирівської громади, Баштанського району, Миколаївської області

"Війна. Моя історія"

У мене, як і у багатьох українців були недобрі та хвилюючі передчуття, але до останнього все ж я сподівалась, що найстрашнішого не станеться.

І ось цей день настав… Війна… Все обірвалося в середині після почутого, що вже обстріляли рідний Миколаїв. Чулися вибухи в сусідній Херсонській області та найближчому місті від нашого села – Кривому Розі.

В першу чергу набираю номери телефонів всіх своїх найрідніших на випадок, якщо пропаде зв’язок. Питання тільки одне: «Як ви там? Живі?» І це питання повторюється кожен ранок вже другий рік поспіль.

Нам повезло, в наше село кати не зайшли, хоча вже були в нашій громаді, за сім кілометрів від моєї домівки. Ми прихищали тих, хто тікав зі своїх осель, жителів нашої громади та мешканців з Херсонської області. Лякала страшна думка про те, а куди ж тікати нам. Спокій порушували вибухи та страшні крики дітей, коли літаки летіли занадто низько.

Навчання в школі розпочали он-лайн. Першого вересня 2022 року мені довірили перший клас. Щоб наладити стосунки з тими, хто зовсім ще не зрозумів, що вони вже школярі потрібно було багато зусиль. Вимикали світло. Уроки переміщали на той момент, коли воно з’являлося. Після уроків я відправлялась в мандрівку по селу, щоб провести індивідуально роботу з учнями. Але що мої зусилля в порівнянні з тим, що відбувалось в країні.

Коли побачила перші кадри про Бучу, хотілося кричати на весь світ: «Люди добрі! Всі країни світу! Ви що не бачите, що поробляють нелюди на моїй землі? І це ті, що називають нас «братами». Адже у всіх нас є рідня (хоча тепер, яка вони нам рідня?) в московії (не хочу писати цю назву з великої букви). Я все життя прожила в селі, де всі спілкувались лише російською. Ми, моє покоління, навчались з ними по одних і тих же книжках, дивились одні й ті ж фільми, співали ті самі пісні… І що вони витівають тут, з нашими людьми, з нашими дітками…» І особливо хотілось підкреслити таку думку: «Уявіть, якщо ця орда прийде до вас, в Європу, де ви їм не то, що брати, а просто ніхто. А деякі ще й вороги з минулої війни. Чому ж ви не розумієте, що Україні потрібна ваша допомога? Потрібно віддати все для цієї перемоги. Потрібно піднятись усім світом проти русьні.»

Як страшно, коли гинуть твої учні, яких колись навчала, вкладала в них душу і готувала до майбутнього життя. Життя, а не смерті. Як моторошно стояти на колінах, коли колона військових супроводжує в останню дорогу тих, хто повинен жити, любити, творити майбутнє. А тих, кого ще не знайшли, ще сподіваєшся побачити живими.

Пишу, думки переплітаються та вплітаються в римовані рядки:

Хай згинуть всі ворожі сили навколо нашої землі,
Щоб наші діти і онуки спокійно жити вже могли.
Щоб розквітала Україна, і рани всі її зійшли,
Щоб вороги уже ніколи сюди дорогу не знайшли.