Ми жили добре, а зараз гарне життя скінчилося. На початку війни ми переїхали в Мангуш. Зараз - у Краматорську. У перший день повномасштабної війни я прокинулась від вибухів. Вони були такої сили, що я аж підскочила. Я їздила до батька в Лиман, він уже на той час був окупований. Там не було ні світла, ні газу, нічого. Він досі там, не хоче звідти виїжджати. Там у нього собаки і коти, не хоче їх залишати. Він там пережив жах. 

У перші дні війни все було зачинене. Всі бігли в магазини, щоб скупитися, а там - порожні полиці. Продавали хіба що по кілограму крупи і по хлібині.

Зараз уже більш-менш з'явилося все. Люди починають повертатися у Краматорськ. Потрібно якось далі жити. Зараз ніде не спокійно, не знаєш куди й бігти. 

З початком війни люди почали підтримувати один одного. Родичі телефонували, яких я багато років не чула, цікавились як ми. 

Я вдома, а чоловік працює у водоканалі. Не уявляю коли війна закінчиться.