До війни я працював у школі для дітей з порушенням опорно-рухового апарату. З першого дня у Харкові почались такі обстріли, що коли з’явилась можливість евакуюватися, люди боялись навіть вийти з бомбосховища - через тваринний страх. Також шокувало, що коли люди масово виїздили з міста, у потязі були такі пасажири, які не пускали до своїх СВ-купе через те, що купили квиток за чималі гроші. 

Мене до глибини душі вразило, коли директор серйозного підприємства виділив незнайомим йому людям цілий безкоштовний автобус для евакуації з Харкова.

На щастя, нам не довелось зіткнутись з гуманітарно катастрофою, бо моя родина живе в більш-менш спокійному місці. Труднощі були з фінансами і пошуком житла для нас як переселенців. Ми забрали з собою своїх домашніх улюбленців – двох кішок. молодша навіть зараз лякається голосних звуків, які нагадують їй про події лютого.    

Ми живемо разом всією родиною, з батьками. Я продовжую працювати в школі в дистанційному форматі, ще займаюсь волонтерською роботою в проєкті «Діти і війна».