Почались обстріли, я не могла в це повірити. Не очкувала такої агресії з боку Росії. Довгий час не могла наважитись на виїзд. Коли евакуювалась, у мене була істерика. Батьки залишились в Лисичанську. Там зараз немає води, світла й газу. Мені шкода, що людям доводиться тяжко на окупованій території. 

Я приїхала в місто, де вже були мої колеги. Вони мені дуже допомогли.

Зараз я працюю дистанційно. Мене вразила згуртованість наших людей. Всі намагаються допомогти ЗСУ. 

Я мрію про мирне майбутнє. Хочу, щоб країна розвивалась, пенсіонери мали достойну пенсію, а діти - гідну освіту.