Я з Нікополя. Нас обстрілюють щодоби – вдень і вночі. Сьогодні було три прильоти по місту. Сну немає. З вечора чекаю і не можу заснути, а потім - як гупне, і через 20-30 хвилин - знову гупання. Була у доньки в Запоріжжі - там також гупання почалося, біля дому ракета впала. Я приїжджаю на дачу і тут заспокоюю нерви, намагаюся відволікатись. 

Моя дача відразу за містом, недалеко. Але уже і сюди прилітало. Тут трубний завод і залізниця, і поряд - перші дачі. То снаряд прямо в дачу влетів, і все згоріло. 

Я на дачі довго жила. Приїхала із Запоріжжя і десять днів додому не з’являлась через страх. Холодно, сиро, але вже що буде, те й буде. 

Від слова «війна» відразу в холодок кидає. Люди пригнічені. Хтось виїхав, а мені нема куди їхати. Я у Львові була, тому що мої діти туди поїхали на початку війни. Ставились до нас добре, але все одно - це не вдома. Там також сирени, туди теж прилітало. Я повернулась назад. На дачі працювала – тут мені легше все переносити. От і зараз я на дачі. 

Мені дочка закупила ліки у Львові, і наразі в мене все є. Я від серця і від тиску п’ю щодня ліки. Багато грошей іде на них: половина пенсії. Але нічого, виживемо. Головне - щоб росіян вигнали, і більше нам нічого не потрібно. Ми все перетерпимо, і все буде добре. 

Води і газу в нас немає, а світло є. Я хоча б чай можу зігріти. На ніч їду додому, тому що стало вогко, а в мене будинок невеликий, і опалення там немає. Я на велосипеді їду додому, хоч мені скоро буде 75. Якби у мене не було дачі, я б точно з розуму зійшла. Як відкрию фейсбук та гляну на ці похорони – щодня плачу. Але нічого, зі сльозами все йде. Я хочу, щоб війна сьогодні закінчилась. Навіщо вони на нас напали? За що нас убивають? Що ми їм зробили поганого? 

Єдина моя мрія - щоб закінчилась війна. Більше нічого не хочу. Тільки-но війна закінчиться – і всі повернуться до життя. Ми все відбудуємо, і все буде нормально.