Ольга довго терпіла страшні обстріли у Бахмуті, бо не хотіла лишати рідну домівку. Одною з останніх її вивезли військові. Едине, що Ользі вдалось врятувати - власне життя

Я жила в Бахмуті Донецької області. Взимку 2022 року вікна у моєму житлі вже були вибиті, будинки пошкоджені, але я все одно жила там. Документи тримала при собі. Грошей не було, і це стримувало найбільше.

5 квітня 2023 року ракета влучила в мій будинок. Було зруйновано 18 квартир. На другому поверсі сталася пожежа, усе завалилося. 

У квартирі, де я жила, усе згоріло. Жити стало ніде. Українські військові сказали мені швидко збирати документи і бігти, бо сюди зайдуть росіяни. Я побігла.

Мене не поранило, але ракети і бомби летіли майже щодня. Вночі прилітали літаки, тричі за ніч скидали бомби. Усе тряслося, місто руйнували. Майже нікого вже не залишалося в моєму районі. У Бахмуті була гуманітарна допомога, працювали Пункти незламності, де можна було зігрітись. Але руйнувань ставало все більше. Те, що я нажила за життя, згоріло разом із квартирою. Документи на житло я не встигла оформити. Родичів у мене немає. Повернутися мені нікуди.

Чотири дні я ховалася в підвалі біля дитячої лікарні. Потім мене 5 квітня вивезли на бронетранспортері до Часів Яр, а звідти посадили на потяг. 

Так я опинилася в Черкаській області. З того часу я тут. Уже більше року живу при лікарні.

Після пережитого я стала дуже погано бачити. У мене й раніше була короткозорість, але після обстрілів зір різко впав. Лікарі дали третю групу інвалідності, але я майже нічого не бачу, не можу ні читати, ні писати. 

Я поїхала з Бахмута без нічого і так живу в Лебедині. Як повертатися, куди їхати після війни, не знаю. Квартири немає, рідних немає, зір майже втрачений.

Майбутнє бачу тільки в незалежній Україні. Хочу, щоб війна швидше закінчилася, щоб ні діти, ні дорослі більше не відчували цього жаху. Щоб не руйнували наші будинки, щоб усе відбудували, щоб Україна розквітала. І щоб люди могли жити вдома.