Мені 54 роки. Проживала в селі Широкому, наразі мешкаю в Запоріжжі.

Моя донька з Польщі подзвонила і каже: «Мамо, війна». А я відповіла, щоб не жартувала так. Думала, день-два – і все пройде. А коли почали Широке обстрілювати, тоді я зрозуміла, що таке війна.

Нас із 2 березня почали обстрілювати. Пропали світло і вода. Потім влучили в трубу газову. Не стало газу. Ми сиділи взагалі без нічого. У криниці була вода, але вона не питна - тільки худобу поїти. У магазині ще була мінеральна. Бігали туди купляти, а потім і там закінчилася. Виживали як могли.

Коли мої онуки злякалися обстрілу, коли вони сиділи в погребі та плакали – це було дуже страшно. Біля хати впало два снаряди. Вікна і двері вилетіли. Діти перелякалися, ридали.

У мене машини не було, а в сусідів була. Ми домовилися, і вони нас вивезли. Приїхали в Кам’янське, а звідти нас волонтери відвезли у Запоріжжя. Там ми сіли на потяг. Я їхала до Польщі, бо там була моя донька. Я везла дітей до матері.

Ми всі надіємося, що війна закінчиться якомога скоріше, ми повернемося додому і будемо жити на своїй землі.