Ми зі Слов’янська Донецької області. Я працювала на хлібозаводі. Війна почалася – донька з онукою виїхали, потім повернулися. Роботи немає, дитинка у неї хвора, вісім років. Раніше ми її лікували, а зараз все зачинене - не знаємо, що робити. 

24 лютого зранку ми були вдома, а чоловіка і зятя викликали в частину. Ми вже знали, що війна. Потім у Краматорськ був приліт, а у нас на балконі двері вилетіли. Я зі Слов’янська не виїжджала.

Були проблеми, бо всі магазини були зачинені. Світло вимикали, газу не було - ми готували на цеглинах.

Шокувало, що у XXI столітті може таке бути. Допомагають діти. Прокидаєшся, бачиш дитину - і хочеться жити.

Майбутнє уявляю мирним, без війни.