Я родом з Макіївки, працювала в Авдіївці. На початку літа 2014 року почалися обстріли і щоденні автобуси перестали ходити. До вересня я була змушена залишатися вдома у відпустці. Восени переїхала в Авдіївку, орендувала житло. У місті було дуже неспокійно.
Ночами вслухалися в кожен постріл, найчастіше не спали, а на ранок потрібно було виходити на роботу. Наш завод знаходиться далі від лінії фронту, ніж місто, але і туди були попадання.
У пам'яті назавжди залишиться ніч з 26 на 27 січня 2015 року. Обстріли не припинялися ні на хвилину. У кожному куточку міста щось вибухало, тріщало, горіло. Вранці вийшла на вулицю і почула жіночий плач, який більше нагадував виття…
Опалення в квартирах не було, перебили світло і воду. Я жила в негазифікованому будинку, тому вдома не могла приготувати їсти. Після цієї страшної ночі я не витримала і перебралася жити на завод. У той час так зробили багато, були навіть діти.
Я працюю машиністом грейферного крана в коксовому цеху. Там я і влаштувалася. У лазні була гаряча вода - розкіш в той час. Жила в кімнаті прийому їжі на сортуванні, готувала їсти на електричній грубці.
Грошей вистачало, зарплату виплачували стабільно, незважаючи ні на що. Крім того, Фонд Ріната Ахметова регулярно допомагав продуктовими наборами.
У минулому році до мене з Макіївки переїхали дочка і внучка. Військові дії стихли, але до нас все одно іноді доносяться їх відгомони. І страшно досі, Бог його знає, куди снаряд прилетить в наступний момент.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
