Сергій Леонідович поїхав з міста восьмого березня. Його будинок цілий, але повертатись додому ще рано

Я в Харкові мешкав сам. Мені 65 років. Восьмого березня ситуація в місті погіршилась настільки, що я вирішив виїхати – боявся, що місто оточать.

24 лютого я дуже пізно лягав спати. Тільки постелив ліжко о п’ятій ранку, як полетіли літаки і почались обстріли. Перші дні були страшні: вони літали прямо над нами, бомби кидали. Сьомого березня кадировці намагайсь окружну взяти. Восьмого було тихіше, і я зміг дістатись до вокзалу - військові підкинули. В поїзді Харків-Львів я доїхав до Полтави і зараз у брата живу. Якби їхав раніше, мене б, мабуть, у натовпі роздавили – така кількість людей виїжджала з міста.

Ще до початку війни я здогадувався, що буде, і запасся харчами, тож їсти було що. Вода була без перебоїв. Погано було здебільшого через обстріли. Я був у Шевченківському районі. Поруч - Олексіївка, а там у лісопарку було гучно.

Мої знайомі, які воювали під Бахмутом, кажуть, що війна ця триватиме роками. Але я сподіваюсь, що вона закінчиться у цьому році. Я вірю, що Крим буде наш. Я пенсіонер, мені багато не треба. У мене є дача в Чернігівській області. Хочеться приїхати на літо, щось посадити, щось виростити з дружиною. Ми з нею спільно не живемо, але літом на дачі працюємо разом.

З будинком моїм все добре. Сусідка виїжджала у Хорватію, вчора повернулась. Каже, в Харкові апокаліпсис: нема води, електроенергії.